+38 (044) 599-61-23 | +38 (093) 790 44 17

  • ru
  • uk
Top

Любця Чернікова: «Для мене смертно жити без руху, без праці та без сміливості. Я буду йти далі та ставити ще більш амбітні цілі!»

Любця Чернікова – вітчизняний дизайнер, входить у топ-10 дизайнерів України. Амбітна дівчина, яка завдяки своєму таланту змогла гучно заявити про себе, незважаючи на велику конкуренцію. Вона не здавалася і, не зупиняючись, йшла далі, і натепер у неї грандіозні плани щодо розвитку українського модного простору та підкорення світового фешн-олімпу.

Спілкувалася учениця Річної підприємницької програми MBA Kids International Енджел Юркіна (14 років).

 

Енджел: Який у вас найяскравіший спогад із дитинства?

Любця Чернікова: Я пам’ятаю, як вчилася кататися на велосипеді, пам’ятаю, як мені це не вдавалося. Я давила на педалі, перехилялась із боку на бік. І настав той момент, коли я натиснула зі всієї сили і відчула, що тримаю рівновагу без ніякої допомоги. Це був чудовий момент.

Е.: Чого Ви боялися в дитинстві, чи боїтеся цього зараз?

Л.Ч.: Я боялася ніким не стати і зараз цього боюсь. Боялася нічого не досягнути, боялася бути порожнім місцем і не залишити нічого після себе. І досі є такий страх. Я знаю свої мрії, але не знаю, чи зможу прийти до них. Я, звичайно, прагну, працюю, сподіваюся, що ці мрії здійсняться. І якщо озиратися назад, то вже сталося багато з того, що бажала. Я не думала, що прийду сюди (Любця говорить про Lviv Fashion week – прим. автора). Не думала, що досягну таких речей.

Зараз у мене більші цілі, і вони досить великі, хто знає, як складеться. Я, звичайно, боюсь. Для мене особисто – це дуже актуальне питання.

Е.: Ви пам’ятаєте той момент, коли зрозуміли, що Ви вже доросла та самостійна людина і час починати доросле життя?

Л.Ч.: Так, пам’ятаю. Поки я вчилася в університеті на державному, в мене була стипендія, і батько давав мені щочетверга невеличку суму грошей. А коли я закінчила університет, був період, коли я не працювала, шукала роботу. У той момент тато став давати мені менше, ніж в університеті. Це означало, що я повинна почати заробляти. Це було дискомфортно, але абсолютно правильно. Саме в той момент я зрозуміла, що повинна працювати, рухатися, заробляти гроші, забезпечувати себе. На той момент мені вже було 22 роки.

Е.: Давайте перенесемося в минуле й уявимо, що Ви можете змінити один момент з вашого життя. Який би це був момент?

Л.Ч.: Я вважаю що таких моментів дуже багато, але перше, що я згадала, – це декілька років назад… Дуже інтимна тема, але був момент в моєму житті, коли я жила в Івано-Франківську і працювала над своїм брендом. У 2015 році я зрозуміла, що хочу переїхати до Києва. І я вже збиралася їхати в Київ, але саме в цей час почала зустрічатися з хлопцем, тому залишилася в Івано-Франківську. На той момент у мене не було амбітних цілей. У нас так і не склалося нічого. Я трохи шкодую про те, що залишилася, не поїхала до Києва, адже цей шлях міг привести мене в якесь інше місце.

Е.: А ‘ви коли-небудь хотіли все залишити і почати займатися іншим?

Л.Ч.: Так, було кілька моментів, коли я могла залишити все і почати новий рух, перестати робити те, що робила раніше, і спробувати щось нове. Нова професія або напрям роботи. Коли в мене вже були досягнення, я не могла ризикувати повністю, відчайдушно.

У мене було таке багато разів. Мені здається, що це нормально, тому що чим би ти не займався – всюди є труднощі. І коли ти з ними стикаєшся, можна почати думати, що ти рухаєшся не тим шляхом, яким треба.

А особливо коли ти не наслідуєш професію, а йдеш своїм шляхом, то, звісно, починаєш сумніватися, чи все ти робиш правильно.

Відповідно, в мене були такі випадки, але є бренд – це багато, це люди, це якась історія.

Е.: Як Ви себе мотивували, щоб побороти це відчуття?

Л.Ч.: Я думаю, що скоріше це була не мотивація. Поток процесів, які відбувалися, – чи якась колекція, чи проект – затягували мене знов і знов. І потім викидав на якусь іншу сторону, яка мене далі рухала. Це була скоріше не мотивація, а думка, яка говорила: «Вже забагато вкладено, і треба завершити до якогось логічного кінця». Наприклад, треба дійти до якоїсь точки. І коли я доходила до цієї точки, починалося щось нове.

Е.: Уявіть ситуацію: у новинах передали, що буде сильний землетрус, і Вам треба сховатися в бункері. Які три книги Ви би взяли з собою, щоб не було нудно?

Л.Ч.: Мабуть, «Замок Броуді» – це перша. Вона мала на мене якийсь вплив у певний період мого життя. Друга – «Майстер і Маргарита». А третя… Я би вибрала щось таке, чого я не знаю, щось складне, щоб не згаяти час, а проводити його з користю.

Е.: Ви себе асоціюєте чи, може, асоціювали коли-небудь з якимось героєм із казки, фільму чи мультфільму?

Л.Ч.: Є таке. Була книжка «Рони, дочь разбойника». Героїня займалася скелелазанням. Я теж займалася до минулого року. Намагалася підкорити Ушбу в Грузії. Я не знаю, мені просто здається, що я схожа на героїню цієї казки.

Е.: Я чула, що Ви хотіли вчитися на економіста, чому все ж Ви вирішили піти на художній факультет?

Л.Ч.: Так, уся моя родина проживала в цьому напрямі, і було б логічно й закономірно, щоб я теж пішла на економіста. На те, щоб піти, мене підштовхнула мама. І в мене були призові місця з трудового навчання, які допомагали вступити в університет на державний.

Е.: Кого із зірок Ви б хотіли бачити в своєму одязі? 

Л.Ч.: Девід Гілмор. Він мене дуже надихає.

Е.: В чому саме для вас різниця між популярністю та успіхом?

Л.Ч.: Популярність – це коли про тебе знають. Успіх – коли ти зробив щось класне.

Е.: Ви вважаєте себе успішною людиною?

Л.Ч.: Ні, в мене вища планка. Поки що себе такою не вважаю.

Е.: Які у вас емоції, коли, наприклад, Ви виставляєте одяг на показах мод?

Л.Ч.: Набагато важливіші емоції, коли я створюю ці речі. Я вимагаю від себе зробити їх такими… ідеальними, суперкольоровими, якими я їх уявила. І якщо мені вистачає сили, часу, грошей, рук додаткових, щоб вирішити те завдання, яке я собі поставила, то я задоволена. Але завжди ніби можна краще. Звичайно, що я хвилююся, чи сподобається людям. Попередні колекції подобались, але кожний раз я ставлю собі вищі цілі, складніші. І мені важливо, чи я сама собі «ставлю п’ятірку».

Е.: Чи є у Вас свій девіз?

Л.Ч.: Так: «Сьогодні – свято! Сьогодні!». Це означає, що кожен день – це свято.

Е.: Ким Ви бачите себе через 10 років? Чим хочете займатися? Чому?

Л.Ч.: Зараз думаю про це. Є вагомі причини залишитися в цій професії, тому що я не зробила того, чого хотіла. Я би хотіла втілити свої мрії, бо я багато роблю для цього. Але я думаю ще робити інші речі. Наприклад, написати книжку. Я би хотіла мати ще якісь досягнення в іншому досвіді.

Е.: Після тижня мод які у Вас плани?

Л.Ч.: У нас ще дві виставки в Австрії. Насправді у мене є ще деякі плани, але я ще не вирішила.

Е.: Ви вважаєте себе щасливою людиною?

Л.Ч.: Цікаве питання, може, навіть просте… Отже… Я дивилася свої фотографії вчора-позавчора піврічної давності, річної давності, півторарічної давності, і там я була щасливіша, може, навіть впевненіша в собі. Зараз можна сказати, що в мене трохи непростий період, складніший етап. Я більше хвилююся, досить сильна незадоволеність собою, але якщо порівнювати ті всі етапи зараз в якомусь об’єктивному значенні, то я – на найвищому рівні. Зараз я найбільше працюю, думаю. Хоча мені на цьому етапі досить некомфортно, але якщо вибирати між комфортом і розслабленістю та тим дискомфортом, який є, то я виберу цей стан. Адже для мене цей шлях складніший, але важливіший. Нехай буде таке щастя. Воно специфічне, та я думаю, що все ж таки щасливіша зараз.

Е.: Що Ви можете порадити людям, які  тільки починають свій шлях?

Л.Ч.: Я би їм запропонувала насамперед подумати про стратегію, не брехати собі, вирішити, чого ти хочеш і як туди прийти. Має бути план. У процесі може щось мінятись, але в точності слідувати цьому плану не обов’язково.

Е.: Чи любите Ви мріяти?

Л.Ч.: Так, я мрію дуже багато. Я ставлю собі великі цілі. Насправді я могла би заспокоїтись і мати те, що маю, та бути щасливою. Проте для мене якось смертно жити без праці, жити без руху, без сміливості…