+38 (093) 599 61 23

Top

#BizTalk Олена та Юрій Систренські: про доленосні рішення, сімейний бізнес та результативні дії

Similis simili gaudet. Подібне притягує подібне. За 8 років, які існує MBA Kids International, шляхи нашої школи сотні разів перетиналися з дивовижними людьми – з дітьми та дорослими, їхніми батьками. І в певний момент стало зрозуміло: це неспроста. Час встановити, що саме нас об’єднує.

В проекті #BizTalk Микола Дориченко, СЕО MBA Kids International, зустрічається з батьками наших учнів та випускників – підприємцями за покликанням та родом діяльності, аби поспілкуватися з ними про сенси, про покликання, про вектори та задуми.

Фінальна розмова #BizTalk в 2021 році – з обома батьками, співласниками бізнесу та підприємцями, мамою та татом трьох синів – Оленою та Юрієм Систренськими.

Сьогодні маємо незвичайну зустріч. Вперше я розмовляю з сім’єю – з татом та мамою трьох дітей, двоє з яких навчалися у нас. До того ж, вони ще й підприємці та співвласники бізнесу. Сімейний бізнес – це своєрідна точка диференціації для мене. Тому що разом можна багато робити, але коли ти ВСЕ робиш разом – це цікавий челендж. І якщо це подобається – значить, ця практика потенційно можлива і буде цікаво дізнатися, як усе це працює. Почну з бізнесу. Скільки їх у вас?

Юрій: Найперший та основний наш бізнес – це міжнародна логістика (доставка міжнародних вантажів) та митно-брокерські послуги. Є також напрямок у IT-сфері – картографічний сервіс: чимось схоже на гугл-карти, але з акцентом на перелік послуг, які надає компанія-учасниця.

 

Олена: Третій напрямок – це рекрутинг: підбір та навчання персоналу, робота з побудовою HR-процесів в середині компанії. Пробуємо також розвивати тім-білдінг. Під час локдауну ця історія пригальмувалась, але ми повертаємось у докарантинне життя, а отже, вона буде знову затребувана.

 

Про логістичні та брокерські послуги зрозуміло. А от щодо рекрутингу: ваші послуги спрямовані на ліквідацію потреб у рядовому персоналі або ви працюєте з топ-кадрами? Хедхантінг практикуєте?

Олена: Наш сегмент – це мідл-менеджмент та топ-персонал (керівники підрозділу, напрямків, компаній). Хантінг також є, але далеко не завжди. Нещодавно мене запитали: Ви вважаєте це екологічним? Відповім так: кожен керівник повинен думати про свій персонал не як про людей, які просто щодня приходять на роботу, а як про спільників у сенсі цього слова – із загальними цінностями, об’єднані великою ідеєю. Безумовно, ми всі працюємо за винагороду, про яку домовилися, але у структурі мотивації фінанси стоять не на першому місці. Звичайно, є й ті, хто женеться за зайвою тисячею гривень, але їх, зрештою, переманить будь-хто. Тому власнику важливо відчувати своїх ключових співробітників та орієнтуватися у їх настроях.

 

Ви спеціалізуєтеся на підборі персоналу для певних сфер?

Юрій: У нас є стоп-перелік вакансій, які ми розуміємо, що не закриємо – дуже вузькоспеціалізовані кадри, яких на ринку або мало, або ми не можемо перевірити їхню спеціалізацію. Не працюємо з неекологічними бізнесами, шахраями – з усіма, хто не підходить нам за цінностями, а також із мас-відборами, коли, наприклад, потрібно набрати будбригаду – це не наша спеціалізація.

«Люблю порядок – у справах, речах – насправді це дуже полегшує роботу та життя загалом»

Якщо вже зайшла мова про цінності – перерахуйте свої.

Юрій: Чесність – одна з основних цінностей. Немає людини, яка б жодного разу не збрехала. Є теорія, що кожен кілька разів на день, а то й кілька разів на годину може або вводити в оману, або так чи інакше брехати. Але для мене важливо бути чесним із собою та оточуючими. Не завжди це виходить, але для мене це №1. Важливо, щоб і я був чесний з оточуючими, і близькі, і решта людей були чесні зі мною. Плюс, звісно, ​​важливо, щоб чуйність була. Я людина досить емпатична, часто співчуваю людям, і якщо бачу, що потрібна моя допомога, намагаюся вмикатися, цю допомогу давати. Ну і звичайно ж, я не настільки гордий, щоб відмовлятися від допомоги, коли вона мені потрібна. І намагаюсь про це говорити.

 

Ти вмієш просити?

Юрій: Насправді, це складно, але я над цим працюю. У свій час робив певні вправи, зусилля – і я розумію, що люди готові і хочуть, так само, як і я, ділитися. Просто треба про це сказати та попросити. Ми зараз не говоримо про попросити у борг – ось цю історію я не підтримую. Якщо ти не хочеш втрачати друзів та стосунки, які тобі цінні, краще цього не робити. Звичайно, трапляються випадки, коли близькі або друзі позичають, але в таких випадках я віддаю і забуваю. І якщо раптом борг повертають, сприймаю його як бонус (сміється).

 

Тобто ти даєш у борг тоді, коли можеш про ці гроші забути?

Юрій: Вірно. І намагаюся не нагадувати. Безперечно, такий підхід не стосується бізнесу – це зовсім інша історія

 

Олено, доповниш?

Олена: Не підглядаючи у «шпаргалку» – чесність також дуже важлива цінність для мене. Чесність із собою, чесність із оточуючими. У мене є внутрішня якість – гіпервідповідальність. Якщо я даю комусь слово, то розбийся в коржик, але обіцяне виконаю. Це важливо. Ще для мене важливе дотримання правил. Це не означає, що ці правила нав’язую я. Але якщо ми про щось домовилися, цих домовленостей маємо дотримуватися. Люблю порядок – у справах, речах – насправді це дуже полегшує роботу та життя загалом.

«Не кожному дано бути керівником, але можна бути відмінним фахівцем у своєму напрямі, добре виконувати цю роботу і бути в гармонії насамперед із самим собою»

Повернемося до співробітників: припустимо, людина підходить вам за цінностями, але не демонструє прогресу щодо навичок і компетенцій. Як ви робите?

Юрій: У цьому плані у нас накопичилося достатньо досвіду (сміється). Наприклад, є у нас співробітник, який працює з нами практично із самого старту. Починав як менеджер з продажів, потім перекваліфікувався на адміністратора, потім – на системного адміністратора тощо. Зараз це незамінна людина в компанії. Це приклад пошуку для співробітника правильної посади – доти, поки він не знайшов «свою». Якщо ми бачимо, що на якійсь позиції людині залишатися немає сенсу, але вона може розкритися на іншій, ми даємо цю можливість, підштовхуємо до саморозвитку.

 

Але були і кейси, коли людина за цінностями нам підходила, але свою роботу виконувала неякісно. У такому разі ставимо якийсь термін, і якщо до встановленої дати справа з мертвої точки не зрушується, краще розійтися. Це буде чесним та екологічним рішенням: людина знає, що від неї хочуть, вона чесна і з собою, і з нами.

 

Буває й так, що люди не виправдовують кар’єрне зростання і повертаються на свої колишні позиції – не кожному дано бути керівником, але можна бути відмінним фахівцем у своєму напрямі, добре виконувати цю роботу і бути в гармонії насамперед із самим собою. Не бачу сенсу у таких ситуаціях співробітників «ламати», а тим більше – звільняти.

 

Ваша позиція є логічною. Але якщо співробітники не побоюються таких «проб і помилок», чи це означає, що в колективі такий підхід – норма?

Юрій: У нас в принципі не жорсткий менеджмент. Ми всі – живі люди, зі своїми плюсами та мінусами. До того ж ми як керівники не можемо перекладати на співробітників відповідальність за те, що в них повірили або ж відпустили спробувати свої сили в іншій компанії. Ми відкриті для діалогу з кожним. І готові приймати будь-які пропозиції, що також важливо. Якщо в словах є конструктив, ми прислухаємося.

«Книга «Багатий тато, бідний тато» спонукала до рішення – настав час починати власний бізнес, досить відкладати, треба діяти»

Скільки ви вже займаєтесь підприємництвом?

12 років.

 

Чи були за цей період якісь реперні точки, поворотні моменти, які змінили ваше ставлення до чогось?

Юрій: Справді, є кілька поворотів у житті, одні – лайтові, інші зовсім жорсткі. У мене завжди були думки відкрити свій бізнес, але оскільки я став батьком в 21 рік – і в певний період був єдиним годувальником, була і надвідповідальність, що необхідно добувати їжу, і щоб це було щомісяця, постійно. На той момент ми не бідували, але якісь мінімальні надпотреби нашої родини не були задоволені. Поступово ми змогли і певні накопичення зробити, що дало змогу стартанути. Я прагнув, щоб хоча б на півроку у нас була подушка безпеки, щоб сім’я не відчувала великих проблем. Може, на чомусь заощаджувати – але не на найважливіших речах.

 

Що підштовхнуло розпочати бізнес особисто мене? Книга «Багатий тато, бідний тато». Прочитавши, прийняв рішення – настав час починати, досить відкладати, треба діяти. Була велика підтримка з боку Олени, без неї навряд чи вийшло б щось. Вона величезний пласт роботи на себе взяла, при тому, що діти теж були на ній. Така командна сімейна робота привела нас до результату. Я вдячний долі, що вона нас звела – і Олені за те, що вона для нашої родини робила.

 

Олена: Моє життя завжди було пов’язане з якимись викликами та подоланням складнощів. Я росла з мамою, без батька, додатковою складністю було те, що вітчим відсудив у мами квартиру. Біологічний батько – людина високого рангу. І коли ставало зовсім погано, питання вирішувалось. Нам дуже часто не вистачало грошей, були дні, коли на цілий день нам з мамою з їжі були дві булочки «малютка». Дуже сильно це вплинуло на мене, довго я мала це почуття голоду – тільки зараз розумію, що мене, напевно, вже відпустило. Я була завжди голодна. Мені треба те, мені треба це – мені все треба. Щоб мої діти були ситі, щоб вони мали все. Усередині завжди була присутня тривожність: а якщо завтра щось не так? А якщо бізнес втратимо? І вже тоді я зрозуміла, що не хочу жити як мама, що хочу діяти по-іншому. І зрозуміла, що треба вчитися. У мене не було золотої медалі – моя хвороблива боротьба за справедливість призвела до конфлікту з директором у 10-11 класі, і коли я складала іспит з української мови, мені сказали: не намагайся, тобі більше вісімки не поставлять. Мені було дуже прикро. Але я не здалася! Сама вступила до інституту на бюджет і закінчила з двома червоними дипломами.

 

Працювати почала дуже рано – з 13 років, переважно влітку – промоутером, мерчендайзером. Коли до інституту вступила, працювала вдень та в нічні зміни у таксі диспетчером. З Юрою почали зустрічатися з першого курсу (він був на третьому), і через 2 роки завагітніла – це було не просте рішення, але ми його прийняли і створили сім’ю. Це вже внутрішня цінність – гіпервідповідальність. Тобто, я за свої вчинки беру відповідальність. І Юрко мене в цьому підтримав. Молодець.

 

До того моменту я наполегливо йшла до своїх особистих досягнень: працювала торговим представником компанії «Бріджтаун Фудс» (торгові марки «Три скоринки» та чіпси Lays), продовжуючи навчатися на стаціонарі в університеті. Тому прийняти той факт, що доведеться зупинитися та переглянути життя, було складно… Але я жодної секунди не шкодую, що вчинила саме так. Той шлях, яким ми пішли разом із Юрою, набагато цікавіший, тепліший. Я не знаю, як би розвивалося моє життя, не з’явися цієї додаткової цінності – сім’ї. Мені цього не вистачало. Щоправда, роль мами давалося мені непросто – тому що я люблю лад, чіткічть. З дітьми так не виходить. Але оскільки я людина багатозадачна, можу закривати купу питань одночасно, отримала цінний досвід – як поєднувати, встигати і при цьому залишатися в ресурсі та досягати всіх поставлених цілей.

 

Другий переломний момент – це, звичайно, коли Юра вирішив, що треба будувати свій бізнес. Я в душі керівник, добре організовую, бачу, кому яке завдання краще виконувати. Але я не схильна до ризиків, точніше до їхньої мінімізації. Тому завжди шукаю моменти, де щось може піти не так. Тому два роки до створення нашої компанії я допомагала Юрі, але продовжувала працювати в іншій фірмі. Для мене це була своєрідна захисна реакція, якщо все піде не так, хоча б буде моя зарплата…

 

Момент, який спонукав стати повноцінним партнером Юри, стався після розмови з моїм керівником. Він сказав: «Олена, тобі треба визначитися. Ти працюєш на два фронти, і не можеш ні нам більшого результату дати, ні Юркові повноцінно не допомагаєш. Подумай, що тобі краще…» Розмова підштовхнула мене до інших думок: якщо я не прийду до Юри, може, справді не вийде? А хочеться, щоби вийшло. Я розуміла, що якщо я ухвалю ризиковане рішення, але викладуся на повну, тоді у нас з Юрою все вийде. Так і сталося.

«Насолодитися батьківством вийшло лише з третьою дитиною, коли ми стали самодостатніми сформованими особистостями»

Люблю такі розмови. Вони дозволяють скласти із окремих життєвих пазлів повноцінну картину. Ви стали батьками у дуже молодому віці. Як цей досвід вплинув на взаємини між вами, на життєві погляди?

Юрій: Чесно скажу, я боявся вголос самому собі зізнатися, що я ще студент – і вже батько. Розумів, що і для Олени це був вкрай тяжкий період, намагався як міг її підтримувати, допомагати. Та й Денис спочатку був дуже неспокійною дитиною. Але якось упоралися. Коли народився Максим, то, по-перше, нам вже було зрозуміло багато речей, та й син був повною протилежністю старшому братові – спокійний, спав міцно (сміється). Насолодитися батьківством вийшло лише з третьою дитиною, коли ми стали самодостатніми сформованими особистостями і могли забезпечити собі допомогу у вигляді няні. Таким батьківством хочеться насолоджуватися. Натомість зі старшими двома здобули колосальний досвід та відповідальність. Ловлю себе на думці, що, можливо, я не приділяв їм достатньо часу, але коли бачу результат: Денису – 16, Максиму – 14, і це чудові хлопці. Дуже ними пишаюся. Великі молодці в усіх відношеннях. Вони зараз саме такі, бо обставини їх зробили такими. Вважаю, вони кращі за мене в багатьох напрямках. Для мене це найкраща нагорода.

 

Олено, все так?

Олена: Все правда. Коли ми тільки зустрічалися, я Юрі закидала, що я кар’єристка, до 30 років працюватиму і сама вирішу, коли народжуватиму першу дитину. А Юра відповідав: «Не знаю, які у тебе плани, але в мене буде дружина та троє дітей». Пацан сказав – пацан зробив. Тож Юра таки щось планував. Може, не так рано. Але результат був би такий самий.

Перша дитина – то був шок. Позитивний, але таки шок. Денис був ще й неспокійним, і зараз я розумію, що це багато в чому пов’язано з моєю внутрішньою неготовністю до материнства. Відповідальність я взяла: треба – значить треба. Але гнучкості не вистачало. Наприклад, вважалося, що дитина повинна спати в окремому ліжечку – але вона не спала. Три з половиною місяці ми мучилися, доки не почали брати його до себе – і з’ясувалося, що дитина може спати!

 

Максим виявився глибоким інтровертом: Денису потрібна була компанія і люди навколо, а Максим спостерігав за дітьми, що грають на майданчику, з коляски… Через пологову травму у нього були проблеми з ЦНС – і ми багато зусиль доклали для того, щоб це питання вирішити. У результаті наш син – чемпіон України зі спортивно-бальних танців. Дуже пишаюся, що ми з Юрою тоді не здалися!

 

Тимур зовсім інший – трохи егоїст. Якщо старших ми виховували з відлунням радянських установок, то у молодшого простежується позиція «мав я вас усіх на увазі» (сміється).

«Я люблю бачити результат – це вчить дитину, що для досягнення поставленої мети потрібно викладатися»

Ми з вами познайомилися завдяки дітям – спочатку Ден прийшов до нас у Школу, потім Макс. Який у вас підхід до розвитку синів, пошуку їхніх талантів?

Юрій: Моя позиція така: дітям необхідно дати максимально широкий спектр варіантів для вибору тих чи інших навичок, професій, знань, умінь. Для того, щоб вони мали багато дверей, куди вони зможуть увійти. Які двері вибрати – це вже їхня справа.

 

Тобто впливати на їхній вибір ви не збираєтеся?

Юрій: Так чи інакше, але ми це робимо. Усвідомлено чи ні, але ми впливаємо на них своїми рішеннями, вчинками. Але я не маю на меті побудувати їм мрію, до якої вони йтимуть. І своїми наступниками у бізнесі я їх не розглядаю. Якщо у них виникне до цього інтерес, буду тільки радий. Ні так ні. Не проситиму і не примушуватиму. Тим більше Денис вже має свій бізнес – організував з партнером інстаграм-магазин з футболками та худі.

 

А як бути, якщо початкове захоплення чимось сходить нанівець? Примушуєте продовжувати?

Олена: Оскільки питаннями додаткових гуртків та секцій займаюсь переважно я, відповім так: я не нав’язую спочатку. Діти пробують різне, що забажають. Середній танцює, молодший теж спробував, але кинув – зайнявся карате, плаванням, тенісом. Поки виявляє бажання – усім займається. Зрозуміло, що згодом доведеться вибрати один-два напрямки, щоб працювати на результат. Я люблю бачити результат – це вчить дитину, що для досягнення поставленої мети потрібно викладатися. По-друге, навіть якщо трапляється програш – потрібно вставати та рухатися далі. Так викарбовується важлива життєва навичка – не здаватися і робити ще краще.

 

Як це відбувається? Для деяких батьків це ще те завдання, особливо, якщо у дитини вже склався патерн пасувати перед викликами.

Олена: Так, це життєва історія. Наприклад, танцями займалися і Денис, і Максим. Денис мав мотивацію, але коли змінилася партнерка, результати погіршилися. Виникли проблеми зі стопами, які зникли, як тільки він покинув танці. Коли ситуація справді критична, не бачу сенсу передавлювати. Денис пішов на плавання, брав участь у змаганнях. Потім у його житті з’явилася гітара… Але він вміє мотивувати себе сам, ось це «боротися до кінця» у нього вроджене, і нав’язувати йому щось не потрібно.

 

Що ж до Максима, він більш закритий і схильний пасувати. Авторитет старшого брата теж давався взнаки і він вибирав пасивну роль. Але мені дуже хочеться, щоб він був самодостатнім і вірив у свої сили. Незалежно від того, хто брат, хто батьки. Юра хотів, щоб Максим займався єдиноборствами, але оскільки він тендітної статури, це з самого спочатку був програшний варіант. Навчити його добре програвати також не хотілося. Що могло розкрити його потенціал, де б він розраховував лише на себе? Обрали плавання та танці. З плаванням швидко закінчили, бо почався хронічний нежить. Пішли на танці. Якогось моменту прогрес застопорився – не було контакту з партнеркою. Але я бачила у Максимі потенціал і хотіла його також у цьому запевнити. З’явилася нова партнерка і у їхньої пари стався просто неймовірний, колосальний стрибок – вони за рік перемогли всіх і стали чемпіонами України. Партнерка знову змінилася, але Макс вже повірив у себе і продовжує працювати на результат.

У такі моменти мені головне стримувати себе: маю руйнівну силу передавити і знищити…

 

Тобто ти цілеспрямовано контролюєш себе, щоб вчасно смикнути «стоп-кран»?

Олена: Коли діти були маленькі, я, на жаль, часто не стримувалася. Тепер бачу, що подекуди нав’язала синам установки, з якими зараз доводиться розбиратися. Оскільки я фанат порядку, то старших дітей виховувала бути «зручними». Якби я мала можливість зробити по-іншому, я б повернула час і зробила інакше. Мабуть, у мене були неправильні приклади виховання: тоді здавалося, що досвід тих, хто вже виростив дітей – хоч би яким він був – кращий, ніж його відсутність, як було в мене, молодої матері. Але як показує життя, мама завжди знає, як краще для її дитини.

 

Юрій: У мене подвійна думка. Якщо обернутись у минуле, можна побачити багато помилок, поворотів не туди. Але я не став би нічого змінювати: це життя, яке вже прожите, призвело до того, що ми маємо зараз. Особисто для мене це дуже важливо та цінно. І наші хлопці, які виросли зі своїми «зручностями», зараз спроможні тверезо оцінювати, що вони роблять, і коли треба сказати «ні». Я не вважаю, що ми їх десь зламали чи щось нав’язали. Вони цілком самодостатні. Розуміють, що хочуть. Денис має свій бізнес і дівчину, з якою вони зустрічаються вже 2 роки. Загалом і Максим має розуміння, куди він хоче розвиватися. Він виявив ініціативу, пішов на курси програмування. Ми тільки раді та підтримуємо ці прагнення. І щось міняти – мабуть, так неправильно. Всі ці «якби» і «тоді б» – це ефект метелика: у результаті все могло скластися інакше… І не факт, що краще.

«Мені б хотілося, щоб у дітей мотивація була інша – не погоджуватися на будь-яке заняття, аби грошей заробити, а все-таки знайти справу до душі»

Ось синам виповнюється 18 років – який у вас план?

Олена: У мене чітка позиція: якщо продовжують навчатись – то навчання ми оплачуємо. Якщо бажання вчитися немає (а така розмова була) – тоді на вільний хліб. Виганяти їх ніхто не буде. Але якщо є прагнення сепаруватися – як, наприклад, у Дениса – будь ласка, «спонсуй» своє життя сам. Загалом у нас у планах – вступ старших синів до ВНЗ у Канаді. Ми хочемо їм дати можливість отримати нове громадянство, щоб вони не були заручниками ситуацій, що виникають в Україні. Вони завжди можуть повернутися, але вибір має бути.

 

Юрій: Це ще одні двері, вибір, куди йти.

 

Олена: Наше завдання як батьків – забезпечити дітям якісну освіту. Є внутрішнє переконання, що добре було б забезпечити і житлом. Якщо така можливість у нас буде – зробимо, оскільки це чудово допомагає на старті: орендоване житло просто мотивує багато заробляти, щоб його оплачувати. Але мені б хотілося, щоб у дітей мотивація була інша – не погоджуватися на будь-яке заняття, аби грошей заробити, а все-таки знайти справу до душі.

 

Юрій: Від себе додам, що навряд чи ми як батьки зможемо дозволити собі абстрагуватися та дати їм «плисти за течією». Безумовно, допомагатимемо. Але головне – дати їм вудку, а не рибу. Усі питання ми вирішити за них не зможемо, але спрямувати, забезпечити якісний старт – це наше завдання.

 

Освіта, по суті, одна із головних складових. Ваші сини кілька років провчилися у MBA Kids International.Чи спостерігали ви якусь динаміку в їхньому становленні завдяки цим заняттям? У чому хлопці стали кращими?

Олена: Для Дениса це було підтвердженням для нього самого, що він може, що він молодець. Є люди, яким важливо всередині відчувати, що вони класні. Ось Ден такий і у вашій школі він саме так і почував себе. По-друге, навчився боротися з прокрастинацією. По-третє, підготовка до виступу на конференції змусила його навчитися тайм-менеджменту, щоб встигнути у потрібні терміни виконати завдання – і зрештою перемогти.

 

Максиму навчання дало можливість навчитися працювати в команді та комунікувати. Для нього це в принципі важко, тому що він весь у собі, а у вас його навчили давати зворотний зв’язок. До останнього моменту Макс звик мовчати – і треба вгадувати, але вгадувати в кращому разі будуть тільки мама і тато – решті глибоко все одно на його бажання. Вміння просити – це важливо. Ми з вами виховані в совку, там взагалі відучили просити. Тому з цим боремося в собі та прищеплюємо це дітям.

 

Три поради батькам – і собі зокрема?

Юрій: Перше – бути чесним із собою. Потрібно розуміти, чого ти хочеш і куди хочеш прийти. І закладати у дітях цю відповідальність, самостійність та чесність із собою. Для мене це важливо, у мене з цим теж бувають проблеми, і треба ці речі іноді опрацьовувати. Друге – чути дітей. Чути, що вони насправді говорять, адже часто можуть транслювати одне, а розуміти інше. Шукати цю глибину, розбиратись, не просто чути слова, а аналізувати контекст. Ініціювати діалог. Третє – приділяти дітям стільки часу, скільки можеш, але не ламати себе та не змушувати себе це робити. Якщо робити через силу – не буде від цього ні насолоди, ні користі ні тобі, ні дітям. Потрібно, щоб взаємодія з дітьми була від серця.

 

Олена: Мої такі: обов’язково слухати думку дитини та враховувати її у рішеннях. Друге – давати дитині самовиражатися та пробувати. Навіть якщо хлопчик хоче займатися танцями (Деніс першим цей напрямок вибрав, ніхто про них не думав). І третє – треба навчити дітей боротися та йти до кінця. Якщо не вдалося один раз – це не привід все кидати. Це спосіб покращитись і, насамперед, самому собі довести, що я можу.