+38 (066) 721 76 33

Top

#BizTalk Любов Ткачук: про реперні точки у бізнесі і важливість мети в житті

Similis simili gaudet. Подібне притягує подібне. За майже 8 років, які існує MBA Kids International, шляхи нашої школи сотні разів перетиналися з дивовижними людьми – з дітьми та дорослими, їхніми батьками. І в певний момент стало зрозуміло: це неспроста. Час встановити, що саме нас об’єднує.

В проекті #BizTalk Микола Дориченко, СЕО MBA Kids International, зустрічається з батьками наших учнів та випускників – підприємцями за покликанням та родом діяльності, аби поспілкуватися з ними про сенси, про покликання, про вектори та задуми.

Візаві цього разу – Любов Ткачук, директор мережі медичних закладів та власниця бренду «Сіті Клініка»

Ти – підприємець. Давно?

11 років тому як я відкрила свою першу власну клініку. Сьогодні «Сіті-Клініка» – це 3 філіали в Києві на правому і лівому березі. Це практично 100 співробітників, з них – 50 лікарів. Мене часто питають: про що клініка? Про медицину! А в чому фішка? Немає фішки. Хіба в тому, що я добираю людей від професії. Всіх. Якщо на співбесіді бачу, що хоч медсестрі, хоч лікарю незрозуміло моє питання «Чи любите ви себе в професії?», мені з такою людиною буде тяжко далі йти. Можливо, має велике значення, як я сама прийшла в цей бізнес. Це було ще в радянські часи – і я відштовхувалась від ідеології.

«Жахливо, коли ти дуже прагнеш чогось, вмієш це робити, стараєшся – але твої зусилля не приносить ніякого прибутку»

Як так сталося?

Мама реалізувала через мене свою мрію. Вона не стала лікарем, тому їм мусила стати я. Як не дивно, але мені ця професія «зайшла». В 1986 році я вступила на лікувальний факультет в Чернівецький державний медичний інститут. Але моя професійна діяльність почалася зі швабри – я не поступила одразу, тому мала заробляти стаж на посаді санітарки. Було важко: і фізично (мені було 17 років), і ментально. Але той період сформував у мені повагу до всіх робочих спеціальностей взагалі – і до санітарок зокрема. Тому зараз до санітарки я ніколи собі не дозволю ані фамільярності, ані приниження – тому що сама свого часу була такою ж самою «шваброю»!

В радянські часи не було ніякої клятви Гіппократа – була «присяга радянського лікаря», але яка різниця, як це називалося? Бо ти мусив «лікувати завжди, цілодобово». По життю мусиш! В цій парадигмі я і почала працювати в 1992 році. Що це за час? Грошей нема – ні в кого! Все зруйновано: там розвалили – тут ще не побудували. Певна річ, були дуже важкі часи становлення мене: я вся така горда лікарка – молода, розумна, цілеспрямована, але бідна. Жахливо, коли ти дуже прагнеш чогось, вмієш це робити, стараєшся – але твої зусилля не приносить ніякого прибутку… Працювала натхненно і бідно. І, мабуть, тоді цей катастрофічний дисбаланс призвів до того, що продовжувати так я більше не могла: я ж дійсно дуже працьовита, чергувала ночами, зростала професійно, дуже лояльно ставилася до пацієнтів – чому ж я мала бути голодною? (сміється). Це ті засади, на яких потім прийшло розуміння: якщо ти робиш щось класно, ти мусиш заробляти. І це не соромно!

Що взагалі таке – медицина радянських часів? Нас ще в інституті вчили: «Хороший лікар не буде голодний». Дійсно – ніхто не голодував. Коли після інтернатури я почала працювати в обласній лікарні, в мене був період в житті, коли я не знала, скільки коштує їжа. Реально! Я купляла тільки хліб. Я не мала грошей. Але у мене були й поросята, і картопля, і морква, і яйця, і сметанка – це все несли торбами, мішками, привозили автівками (сміється). Але все це було якось неправильно, якийсь «базар-вокзал». Це втомлювало. І весь час було відчуття, що я робила щось недозволене. А я дуже прагнула робити дозволені речі. Абстрагуватися від грошей. Мати ціну на послуги. Слава Богу, що тоді і суспільство трансформувалося – і з’явилась приватна медицина. Мені вона дуже зайшла, тому що лікарі не повинні торгуватися. Не повинні зазирати до рота пацієнту, думати «дадуть – не дадуть», а пацієнти не мають питати: «Так скільки, доктор, щоб Вас не образити?»

Коли сталася ця реперна точка в твоєму житті і ти долучилася до приватної медицини?

Не можу сказати, що я свідомо до неї долучалася. Що я мріяла про це з дитинства. Просто так сталося. Чесно. Спочатку я працювала як лікар, здобувала категорійності (все з випередженням графіка – я ж дуже завзята). Та якось сиділа з товаришем на краю басейну, їла морозиво «Каштан», мотиляла ногами – і все було так добре. Все було прогнозоване і зрозуміле. Але він задав мені питання: «І що, оце от – все? Для тебе цього абсолютно достатньо і ти щаслива?» І я так з тим морозивом і заклякла. Думаю: «І це реально все?» Наступного ранку я з пакетом документів поступала у клінічну ординатуру. Я зрозуміла, що того, що у мене було, мені – мало.

Що забезпечувала «клінуха»? Можливість завідування. І знову ж таки: а далі що? І я пішла в аспірантуру на суто наукове відділення – епідеміологія. Там взагалі не було пацієнтів, але переді мною виникла нова планка – бути в науці.

Писала дисертацію реально на колінках в тролейбусі – бо у мене ж була родина, чоловік і діти, побут… Гроші нікому не платила – бо їх не мала. Захистилася у 2006 році і зрозуміла, що в професії взяла всі бар’єри: категорію зробила, аспірантуру закінчила, дисертацію захистила. Далі що? Що ще має зі мною дуже класне відбуватися?

«Природна гнучкість розуму, любов до людини і працездатність дозволили мені протриматися весь той час»

Коли сталася ця реперна точка в твоєму житті і ти долучилася до приватної медицини?

Не можу сказати, що я свідомо до неї долучалася. Що я мріяла про це з дитинства. Просто так сталося. Чесно. Спочатку я працювала як лікар, здобувала категорійності (все з випередженням графіка – я ж дуже завзята). Та якось сиділа з товаришем на краю басейну, їла морозиво «Каштан», мотиляла ногами – і все було так добре. Все було прогнозоване і зрозуміле. Але він задав мені питання: «І що, оце от – все? Для тебе цього абсолютно достатньо і ти щаслива?» І я так з тим морозивом і заклякла. Думаю: «І це реально все?» Наступного ранку я з пакетом документів поступала у клінічну ординатуру. Я зрозуміла, що того, що у мене було, мені – мало.

Що забезпечувала «клінуха»? Можливість завідування. І знову ж таки: а далі що? І я пішла в аспірантуру на суто наукове відділення – епідеміологія. Там взагалі не було пацієнтів, але переді мною виникла нова планка – бути в науці.

Писала дисертацію реально на колінках в тролейбусі – бо у мене ж була родина, чоловік і діти, побут… Гроші нікому не платила – бо їх не мала. Захистилася у 2006 році і зрозуміла, що в професії взяла всі бар’єри: категорію зробила, аспірантуру закінчила, дисертацію захистила. Далі що? Що ще має зі мною дуже класне відбуватися?

 

Я правильно розумію: шлях, який ти пройшла до цього моменту – це мрія прогресивного лікаря, прогресивної людини made in Радянський Союз? А про що ще можна було мріяти з точки зору фахового спеціаліста в ті часи?

Скажімо так: я пройшла абсолютно весь шлях. Можна було йти шляхом практичної медицини, не дивитися вбік: працювати ординатором, потім завідуючим відділенням, начмедом, головним лікарем. Але в радянські і пост-радянські часи без плеча і підтримки це було неможливо. Я ні на кого не могла розраховувати, тільки на себе. І за дуже короткий час зібрала всі «фішки» дорогою до вершини, як у грі «Супер-Маріо» – у мене в неї дитина тоді гралася. Позбирала дорогою всі ці «прапори» і сіла чекати, коли ж до мене щастя прийде. Я ж вже заслужила – а щастя нема! Сиджу вся така розумна, з дипломами – і нічого! На той момент наукова драбина мене трішки втомила: я зрозуміла, що або ти дуже круто знаєш англійську, споживаєш інформацію з іноземних джерел і реально чогось набираєшся, або нічого особливого не робиш. Писала я завжди гарно, логічно – моє літературне шкільне минуле мені допомагало (я ж готувалася поступати на журналіста). Втім я не бачила себе у науковому майбутньому. З точки зору «жіночого довкілля» мені було ТАК комфортно! Багато  вільного часу, двоє дітей, забезпечений чоловік. Але в певний момент я фізично відчула, як на мені «росте мох». Що зі мною більше нічого не трапиться.

І знову ще одна тригерна точка! Прийшла до мене подружка і каже: «В інтернеті ж можна розмістити резюме – давай зробимо!» Це був 2008 рік. Ми з нею у ту ж секунду написали три рядочки, я навіть не знаю, куди вона їх відправила. У мене був один дзвінок, одна співбесіда – і на наступний день я закрила інститутську кар’єру і пішла начмедом в приватну клініку, взагалі не розуміючи, що це таке і для чого я туди йду. Так я прийшла в приватну медицину.

Головне враження від приватної медицини з-за лаштунків?

Вона на ту пору була дуже базарна, хаотична. Ціноутворення було несформованим, ринку не існувало – були окремі лабораторії і окремі клініки. Пацієнт ще не розумів, що він купляє, а клініка – що вона продає. Вона просто заробляла гроші. Та модель мені не дуже сподобалася, бо в ній не було тієї цінності, з якою я взагалі жила всі ці роки, – цінності пацієнта і цінності лікарської професії.

Наступна тригерна точка: коли ще один мій приятель в якийсь момент побачив мої сумні очі і сказав: «Так давай сама! Я допоможу». Він став моїм фінансовим інвестором в перший раз – у 2010 році. Так власне і почався мій болісний, важкий, епічний, яскравий – всі епітети, які існують, можна застосувати – шлях самостійного підприємця. Вже тоді я розуміла, про що буде моя «Сіті-клініка»: послуга, яка потрібна багатьом людям. Вона не мусила бути експертною – вона повинна була бути доступною. На таких засадах клініка і створювалася. Вона була терапевтично-діагностичного профілю і в районі, де є багато людей, – в центрі міста.

Чим закінчився цей перший підприємницький досвід?

Він закінчився логічно погано. Людина, яка допомогла мені тоді фінансово, не була людиною від бізнесу взагалі. І я не була від бізнесу. А робити ми, два партнери з нульовим розумінням, у що вони вляпалися, почали що? Бізнес! Клініка, між тим, проіснувала три роки – не три місяці. Я на той момент зробила глобально правильний крок: пішла вчитися. Потрапила на осінню медичну конференцію в жовтні, де позаду спікера стояв постер з рекламою МІМ. Я подзвонила і одразу потрапила на програму з управління персоналом. За деякий час зрозуміла, що мені потрібно більше – і мене перевели на MBA. Вважаю, що завдяки цьому я і витягнула бізнес. Роки за два я почала розуміти, що я роблю. Природна гнучкість розуму, любов до людини і працездатність дозволили мені протриматися весь той час.

Ми з партнером стикнулися з дуже серйозними боргами, можливо б вистояли, але нас попросили звільнити приміщення. Мій «вихід» з бізнесу відбувся у грудні 2013 року, а наступний «вхід» – 8 січня 2014 р. Розумієш, що таке – Майдан і бізнес-стартап? Пам’ятаю абсолютно порожній проспект Науки (не світиться жодне вікно, не їде жоден автомобіль), ми сидимо за зачиненими дверима і я даю дівчатам настанову: «Якщо поранені – ми відкриваємося і приймаємо!» Так ми пересиділи січень-лютий. На ту пору мені почав фінансово допомагати чоловік: побачив, що, по-перше, я не сдамся, по-друге, у мене виходило. Допоміг з ремонтом приміщення, дав трохи грошей, щоб я не здулася остаточно – тоді це було вкрай необхідно. Друге, що мене врятувало – це люди. Я всіх позвільняла 19 грудня, а коли зрозуміла, що вже можу відкриватися на новому місці, подзвонила медсестрам, адміністраторам. Виявилося, всі чекали на мій дзвінок.

Коли робиш правильні і натхненні речі, не ставиш у пріоритет гроші – все вдається. На той момент я вже закінчила МІМ, почала рахувати фінанси, розуміти, як гроші «живуть». Почала розуміти цінність людей навколо мене. Я й досі відповідаю, коли питають, чому все вийшло: завдяки людям, котрих я вибираю. Клініка – вона про стіни хіба? Вона про тих, хто приймає пацієнтів.

За деякий час зі мною трапилася страшна річ. У мене з’явилися гроші. Як виявилося, я була до цього факту не готова. В 2016 році я зрозуміла: є вільні кошти – і мене накрило: «Невже я буду сидіти – гроші збирати?!» Швидко знайшла ще одне приміщення на лівому березі – і знову залізла в борги (сміється). Жодного кредиту не брала – позичала у тих, кому могла віддати. І в 2017 році відкрила лівобережний філіал, сфокусований на хірургії.

Пройшов ще один відрізок в три роки – і я зрозуміла, що я б робила щось ще. Так з’явився «медичний бутік», як мені казали – клініка персоналізованої медицини, де немає акцій на кшталт «Приведи друга – отримай клізму в подарунок» і консультації не можуть тривати 20 хвилин. Тут мало лікарів, але в них я абсолютно переконана. Сюди і пацієнт потрібен свідоміший – який цінує те, що в нього вкладають.

«Не може бути постійного дискомфорту всередині, який ти сам собі створюєш – або я силою влади створюю іншим»

Тобто з точки зору історії твого бізнесу це, з одного боку, мережа клінік, а з іншого – три різні клініки?

Абсолютно різні. Перша – це позитивний досвід «клініки біля дому». Лівий берег – це бажання диверсифікуватися плюс хірургія. А третя – більш мистецька історія, де хочеться досягати результатів і запрошувати таких хворих, які потребують довготривалих послуг.

 

Які плани?

Плани є і по бізнесу, і особисті. Якщо про особисте – я дуже занурена в процеси, настільки, що я вже сама собі заважаю. Я скрізь. Мене багато, я не відпускаю – намагаюся все контролювати. Проводжу всі співбесіди. Всюди пхаю свого носа – мені це і фізично, і психологічно важко, і це шкодить бізнесу. Тому в планах – відсунутися в стратегію. Найняти керівників, які б надали клінікам нових обертів. Плани по бізнесу теж є – і це не буде клонування якоїсь клініки. Вона точно буде про щось нове.

 

Ти досвідчена людина. Напевно, у тебе є якісь установки, на базі яких ти робиш те, що робиш – взагалі в житті. Принципи, цінності. Які вони?

Останнім часом єдине, що я можу сформулювати: не може бути постійного дискомфорту всередині, який ти сам собі створюєш – або я силою влади створюю іншим. Я категорично не хотіла би, щоб моя команда виходила на роботу через «не можу», як у останній бій. Для мене комфорт перебування у клініці дуже важливий. Ти робиш свою справу правильно, тебе за це цінують, вчасно платять, створюють умови. Все! Якщо у тебе є зайвий час, щоб сваритися, пліткувати чи з’ясовувати відносини – ти недозайнятий. Моє завдання – дозавантажити. Пацієнти не повинні зчитувати негативну ауру всередині колективу – я в такій професії, де це важливо, і все роблю, щоб її не було. І люди кажуть: у вас тепло, душевно.

«10 років дистанції – і двоє різних дітей»

Давай тепер про дітей. Міша, твій молодший син, вчився в MBA Kids International. Зараз йому 21 рік. Чому ти вирішила, що Міші було місце у нашій Школі?

Коли з’явився Міша, я зрозуміла, що у мене діти різного темпераменту. Міша по суті своїй – авантюрист-підприємець. І це було видно завжди. Він з дитинства менеджер. Перший його досвід крутої організації – це ми, батьки. Так як він нас вміє організувати, не вміє ніхто. Звичайно ж, це від великого кохання, але він це робить на раз-два-три. Йому вдається. Я бачила, що йому потрібна систематизація його характерологічних особливостей. На ту пору в родині вже було два підприємця – я і чоловік. Міша чув наші розмови на кухні – і з своїм критичним мисленням завжди знав, що ми все робимо неправильно (сміється). Тобто в нього вже було готове підґрунтя – треба було вкласти в голову правильні, системні речі.

 

Були у дорослішанні Міші якісь реперні точки, коли ти зрозуміла, що все не так, як ти думала?

Я мабуть ще далі почну. Звичайно, я дуже міняюся за все своє свідоме життя. Відколи я пішла жити окремо від батьків і до сьогодні – я стала геть іншою. У мене є ще один син, якого я народила у 1990 році, коли ще взагалі нічого не вміла і не знала – тим більше, й гадки не мала, що дітей треба виховувати, надихати, бачити і чути. Зі своїм старшим сином Дімою я скопіювала модель моїх батьків, яких безумовно любила і вважала, що вони роблять все правильно. А це було директивне виховання: «Робиш так, тому що я сказала. Зробиш по-інакшому – це твої проблеми». Я не була підприємцем на той час – старший син зростав біля абсолютно іншої матері, в іншій родині. Що я могла вкласти йому в голову? Порядність, працездатність, засади підлеглого. Абсолютно інакшим за 10 років потому виховувався Міша – в абсолютно іншій родині, з няньками, у час, коли батьки – два лідери – були зайняті власними кар’єрами.

 

Ти вважаєш, що твоя свідомість на той момент, коли діти зростали, була вагомим фактором формування їхнього світогляду?

Абсолютно! Моя життєва позиція, мої розмови і моє виховання були концептуально різними. Діма – офігенний виконувач. Який би ти не дав йому фрагмент роботи, у рамках його професії він зробить. Такі ж люди також потрібні. Він дуже відповідальний фінансовий аналітик. Його професія йому пасує непогано. Але я тоді і не змогла б виростити лідера – бо я ним не була сама. А з Мішею я не робила нічого особливого – я просто стала інакшою. Він бачив інакшу маму. 10 років дистанції – і двоє різних дітей.

«Я вважаю, що освіта в MBA Kids International сину дуже багато дала, бо він поїхав до Європи підготовленим»

А як в процесі того, як Міша зростав, сталася твоя власна еволюція в плані ваших стосунків?

У мене важкі стосунки зі старшим сином. Я декілька разів долучала його до свого бізнесу – і жодного разу не вдалося: мій світогляд управлінця з його світоглядом підлеглого взагалі не метчаться. Міша змінився сильно після Польщі, де до пандемії він навчався впродовж трьох років на факультеті міжнародних відносин. Змінився у всьому: в розмовах, оцінці світу, погляді на себе і своє майбутнє. Якщо він їхав туди дитиною, то повернувся самостійною людиною, яка мені розповідає, як треба влаштувати вільний час і керувати клінікою. І коли я починаю скаржитись, як я все неправильно роблю, єдина у моєму житті людина, яка каже: «У тебе все буде добре. Ти все робиш правильно» – це мій молодший син.  

Я вважаю, що освіта в MBA Kids International йому дуже багато дала, бо він поїхав до Європи підготовленим. Єдине, про що трохи шкодую, що Міша зайшов на річну програму трошки старшим, ніж варто було б – йому було 15. От якби це сталося в 11-13 років – було б взагалі круто. Бо в 15 він вже мав свої ідеали. Вони були сформованими – і лише переосмислювалися, а ваші викладачі їх лише трошки рихтували. А треба було формувати раніше.

Хочу зазначити, як він тверезо і свідомо оцінює кожен етап свого життя. Коли в Варшаві він прагнув гуляти і мати великі гроші, а ми платили за навчання, за оренду квартири у самому центрі Варшави, одяг та їжу, тато казав: «Йди працювати!» Мені ж він казав: «Розумієш, я можу піти зараз встати в конкуренцію з індусами за 10 доларів в день і доставляти бутерброди. Але, по-перше, хай зароблять індуси. Я ж не настільки нужденний. А по-друге, якщо я зараз почну це робити – ну я ж потім все життя буду заробляти. Ну дай мені насолодитися тим, що я не змушений це робити. У мене ж ви є. Я можу собі дозволити не працювати ще рік? Можу. Можна, я не буду працювати?»

Коли навесні минулого року він повернувся в Україну, за декілька місяців знайшов роботу, переїхав у власну квартиру – і з цього моменту знятий з дотацій повністю. Я не даю ні копійки – ні на що. Тільки те, що я з дачі привезу (сміється).

«Чим більше я роблю, тим більше я не маю спокою»

Як ти бачиш свій шлях далі? Щоб твоя душа була спокійна?

Чомусь мені здається, що я не прийду до цього стану гармонії взагалі. Чесно. Чим більше я роблю, тим більше я не маю спокою. І абсолютно точно – ми всі родом з дитинства. Мене досі «драконить»: я в медицині – чи я в бізнесі? Я лікар – чи я заробляю гроші? Воно ніяк не складається у мене в одну картину. Я запрошую на роботу молодих людей. У мене є лікарі, молодші за мого старшого сина – і вони взагалі інші. Сформовані взагалі не так, як я – їм простіше однозначно. Це класно. Вони в інший світ і державу прийшли. Їх не турбує по ночах нічого. Вони йдуть заробляти гроші і намагаються підняти свою ціну вище за ринкову, щоб ці гроші спокійно і чесно заробляти. А я в це вбудуватися не можу ніяк.

 

І вони забезпечують хороший результат?

Абсолютно! Це дійсно класні фахівці, вони в себе вкладають багато. Вони говорять про гроші. Я про медицину – а вони про гроші. Я про пацієнта – а вони про гроші. Я про те, що понаднормово – а вони про гроші. Гроші для них первісні? Для молоді – так.

 

Ти вважаєш, що це круто?

Мені в цій парадигмі дуже важко, але я розумію, що світ, у котрий вони прийшли, трансформований – у них же теж є батьки, такі, як я. І мабуть як от Міша від мене хоче відбудуватися і щось своє довести, так само, може, і вони щось доводять. Я вважаю, що ці діти існують в світі абсолютної капіталізації, де медична послуга – це товар.

 

Все-таки що первісно – гроші?

Моя особиста думка: ні. Якби я ставила собі на меті гроші, я б взагалі не тих людей наймала. Я як лікар – задоволена і собою, і командою. Я як підприємець – ні. Я хочу ще тішитися і прибутком. Може, мені треба якесь відображення збоку: щоб мені сказали, що все нормально. В мене є принципи оплати праці, набору людей на роботу, бонусування тощо – але з кожним роком моя модель слабшає…

 

Чи правильно я розумію, що ти бачиш свою підприємницьку діяльність як намагання створити рішення проблем тої якості, якої б ти хотіла і з тим результатом, який би ти хотіла – і за це отримувати гідний фінансовий бенефіт?

Звичайно. Має бути створений гарний продукт, щоб не було дисонансу у покупця, що він купив щось неякісне, задорого.

 

Ти кажеш, що все більше співпрацюєш з молоддю, яка приходить працювати, зростає професійно, але на меті має гроші. Якщо такі люди стануть керівниками, власниками бізнесу – як це відобразиться на послузі, на продукті?

Продукт буде дуже хороший. Все буде дуже систематизовано. Не буде емоційної складової: або ти в змозі купити, або ні.

«Не мати мети, не йти до неї, не горіти, не радіти успіхам, не бентежитися через маленькі провали – це жахливо»

Останнє питання. Що ти вважаєш за найкраще для майбутнього своїх дітей?

Я би хотіла, щоб вони вміли поставити для себе мету. У кожного вона буде точно своя. Але головне, щоб вони її мали. Щоб кінець року, періоду був осмислений. Не хотілося б, щоб вони жили в рамках «поїсти-поспати-сходити в туалет». Не мати мети, не йти до неї, не горіти, не радіти успіхам, не бентежитися через маленькі провали – це жахливо. А мета може бути яка завгодно – хоч душевний комфорт.

І, звичайно, треба вміти, досягнувши мети, ставити собі наступну. Я йшла цим шляхом. Ставила маленьку мету – і, цей бар’єр перескочивши, задавалася питанням: «І?..» Я би хотіла, щоб у них було так само. Існування без мети – це якесь тваринне споживання продуктів, робота для кишківника. Це жахливо. Демотивація, депресії, хвороби, ментальна смерть.

Моє життя було – скакати вгору. Я б хотіла, щоб вони теж скакали. Куди саме – не знаю, не сформулюю. Хотіла б, щоб вони були щасливі, здорові, успішні, задоволені собою, може, й не багаті, але достатні. Гроші – взагалі не самоціль.