Similis simili gaudet. Подібне притягує подібне. За майже 8 років, які існує MBA Kids International, шляхи нашої школи сотні разів перетиналися з дивовижними людьми – з дітьми та дорослими, їхніми батьками. І в певний момент стало зрозуміло: це неспроста. Час встановити, що саме нас об’єднує.

В проекті #BizTalk Микола Дориченко, СЕО MBA Kids International, зустрічається з батьками наших учнів та випускників – підприємцями за покликанням та родом діяльності, аби поспілкуватися з ними про сенси, про покликання, про вектори та задуми.

Змістовна розмова – з Дмитром Стрижовим, засновником холдингу «Шериф»

18 років бренду «Шериф» в цьому році! Вже не дитина, і майже вже не підліток … Але для тих, хто не в курсі, що таке охоронна компанія «Шериф», – розкажіть, чим Ви займаєтеся і як прийшли в цей бізнес?

До речі, так, – звернемося до теми дітей. У мене – троє. І тому, вважаю, з повною відповідальністю можу давати деякі поради батькам. Перша буде такою: дуже уважно поставитися до першої роботи своєї дитини. Найчастіше дуже багатьох, якщо звернути увагу, перше робоче місце призвело до того, чим людина займається в даний час. Можливо, якби моїм першим робочим місцем була посада в «Нафтогазі», я б не був зараз керівником «Шерифа»…

Я зростав в родині військового, і на питання, «Де твоя Батьківщина?», як в тій пісні я з впевненістю можу відповісти – Радянський Союз: народився в Сумах, потім – Самарканд, Ілатань, Ашхабад і Ташкент, далі Київ, звідки я поїхав до військового ліцею в Кривий Ріг, а звідти – до військового училища знову в Суми. Але училище не закінчив і вступив до КПІ, а потім і в Академію держуправління при Президентові України – і з 1998 року безперервно перебуваю в столиці.

«Є приказка: «Бійтеся тих, кому нема чого втрачати». Я б її перефразував так: «Бійтеся тих, у кого немає мрії, кому нема чого прагнути».

«Шериф» якраз починався з того, що за навчання в політехніному треба було платити – і я працював в охороні. Спершу охоронцем, потім старшим зміни, начальником охорони, нарешті, заступником директора. Потім одружився. До слова, в цьому році нашому союзу з дружиною 19 років, і цю річницю ми традиційно відзначили сімейної стратегічної сесією. Тоді я зрозумів, що прийшов час далі відповідати за себе самому. Розумів, що фірма, де я працював, не буде рости. Є приказка: «Бійтеся тих, кому нема чого втрачати». Я б її перефразував так: «Бійтеся тих, у кого немає мрії, кому нема чого прагнути». В охороні працювали ті, хто вже віддали борг Батьківщині, отримували пенсію, мали квартиру і автомобіль – у них було все добре, вони працювали, щоб вдома не сидіти. Тому про розвиток тієї організації мова взагалі не йшла.

Тобто ваші ідеї не віталися керівництвом? ..

Їх припиняли: це ризик, цього не треба, тут доведеться напружуватися… А «вибухне» та чи інша задумка або ні – невідомо. І в 2003 році я створив «Шериф». Все почалося з трьох об’єктів: поліклініка, лікарня і школа, і 15 охоронців, зарплату яким ми виплачували з зарплатні моєї дружини. А далі почався циклічний розвиток: спершу ми були одним з лідерів фізичної сторожової охорони в Києві, через чотири роки вийшли вже на територію не тільки Києва, а й усієї України, в якийсь момент охороняли більшість державних об’єктів стратегічного значення і зі статусом «національний », але змінилося законодавство – і в один день ми втратили 30% замовлень. Коли тобі дають такого стусана під зад, це протвережує. Так в 2012 році ми вирішили йти на ринок, відібрати який буде не так-то просто, – на ринок з маленьким і середнім чеком – ми вирішили займатися пультової охороною приміщень (якщо простою мовою – встановлення охоронних сигналізацій і реагуванням). Всі відмовляли: «Шансів – нуль, на ринку вже 50 операторів, все, що хотіли охороняти – вже охороняється». І дійсно, наш перший клієнт з’явився в серпні 2012 року, в той час як у гравця №1 в Києві їх було 16 500. Але вже в 2019 році у нас було 22 тис. клієнтів, а у найближчого конкурента – 21 тис. Ми наздогнали, перегнали і йдемо все далі вперед.  Тому що тоді, 9 років тому, ми хоч і не володіли якимись супер-технологіями, але у нас було бажання – і сила команди. Зараз ми вже стаємо охоронною IT-компанією. Так ми наблизилися до наступного етапу масштабування – в найближчі 3-4 роки перетворитися в національного оператора і запустити франшизу. Вже функціонують франшизи в Рівному, Мелітополі, Львові, Ірпені та Бучі, в Чернівцях запуститься 15 квітня, на черзі – Суми. Наша мета – в поточному році реалізувати від 20 до 50 франшиз, а протягом трьох наступних років – 127.

Я нічого не приховую. І своїх дітей вчу: у вас не повинно бути розмежувань – кажеш ти щось другові або незнайомцю. Ви завжди повинні говорити так, ніби виступаєте на центральному телебаченні. І якби з екрану телевізора ви щось говорити не стали б, тоді мовчіть.

«У тебе може бути мега-бізнес-ідея і найкрутіша стратегія, але якщо команда у тебе лайно, то і все інше незабаром перетворитися на лайно»

Супер. Я дотримуюся абсолютно таких самих принципів. Говорити, як є, значно простіше, ніж постійно вигадувати якісь історії. Згадувати, кому і що ти розповідав, вимагає такої концентрації сил, енергії, пам’яті… Неефективна справа!

Команда. У ваших відповідях це слово зустрічається досить часто. Що для Вас «команда»?

Якщо чесно, з «Шерифом» я проводжу більше часу, ніж з родиною. У моєму внутрішньому рейтингу на першому місці, безумовно, сім’я, але на роботі я фізично знаходжуся довше. Тому команда – це ключове. У тебе може бути мега-бізнес-ідея і найкрутіша стратегія, але якщо команда у тебе лайно, то і все інше незабаром перетворитися на лайно.

Робота над командою не закінчується ніколи. На жаль, не виходить досягти якогось рівня розвитку і зупинитися. Команда як рослина – її необхідно «поливати» регулярно. У «Шериф» приходять працювати такі ж самі люди, як і в будь-яку іншу компанію. Але я, мої командири і лінійні керівники – ми захоплені. Ми розуміємо, що ми працюємо, не шкодуючи себе. Не просто працюємо за принципом «бери більше, кидай далі», а вчимося, розвиваємося. Нетерпимо ставимося до брехні, пліток і неповажного відношення до клієнта.

Трапляються, звичайно, потрясіння, як нинішня епідемія, вони змушують перебудовуватися, і в такі моменти можна виграти тільки силою команди. У моєму бізнесі по бійцю, який приїхав на виклик, оцінюють, хто я. Дуже складно зробити так, щоб він думав так само, як я – як власник, і поділяв мої цінності. Але для цього я з колегами ходжу в походи – 100 км без їжі і без сну. Розмовляю з ними про життя.  Обговорюємо, що для клієнта добре, а що погано. Що взагалі таке «добре», а що – «погано». Це необхідно зробити, щоб вони розділяли цінності компанії. І ось ця залученість, коли вони розуміють від тебе, що добре, а що погано в твоїй системі координат, і починають це наслідувати – це дорого коштує. У нас в «Шериф» зараз сформувався так званий сержантський склад: 30 осіб, які ніколи не дозволять, щоб було неправильно, не будуть на таку невідповідність закривати очі. З одного боку це начебто прості слова: збери людей та розкажи. Але це титанічна праця. Коли ти згуртував таку команду – ти переможець команди переможців.

Сержантський склад – це взагалі одна з головних ланок сил, які виграють війну. Солдатами керують не генерали… Я старший лейтенант систем ППО і ця історія з точки зору градації вищого, середнього командного складу і рядового персоналу, що виконує в кінці кінців ті чи інші завдання, мені дуже близька. Тому питання: які ще командоутворюючі практики Ви застосовуєте? Як давно ця історія з походами вже імплементується?

Три роки. Похід вимотує. Хлопці, міцні і духом, і фізично, – не всі витримують.  У нас є точка евакуації на 50-му кілометрі – з дистанції сходить багато… Банально тому, що ноги стираються в кров. Але це захоплююче випробування в тому числі і сили духу.  Люди повертаються іншими. Наш похід чимось співзвучний моєму захопленню Ironman – «все можливо». Насправді в гонці відсутній подвиг як такий. Якщо весь тренувальний процес був правильним, ти всі етапи пройдеш, питання тільки в часі – на півгодини швидше або повільніше прийдеш до фінішу. Дисципліна, всі попередні підготовки, подолання себе роблять тебе іншим. На багато речей починаєш дивитися інакше, шанобливо ставишся до тих людей, які пройшли з тобою цей шлях. Ми в «Шериф» ставимо дуже амбітні цілі, які складно здолати. Але коли долаємо, ми прекрасно розуміємо, чому ми відрізняємося від інших. Тому що ми подолали те, у що мало хто вірив.

У моменти таких оповідань в голові виникає картинка… І зараз картинка вимальовується крута! Але яке особисто ваше ставлення до процесу? Що ВИ відчуваєте в такі моменти?

Я ловлю себе на думці, що мало знаю свою команду! Що не відаю, що у них в голові, що на душі, як йдуть справи в сім’ї… Де вони вчилися, як потрапили в «Шериф», які у них мрії і цінності. Це те, на що банально не вистачає часу, і по-хорошому необхідно, щоб кожен керівник у свого прямого підлеглого хоча б раз на півроку ось так по душам цей зворотний зв’язок запитував. Все це написано в підручниках з HR, але роблять так одиниці. Але якщо це практикувати, перестаєш сприймати людину просто як співробітника. Ти вже знаєш про нього трохи більше. У моєму випадку наші походи – це прекрасна можливість «ідеологічно накачати» людей (не подобається мені це словосполучення, але з пісні слів не викинеш). Адже мозок найкраще працює на низькому пульсі – коли кров «гуляє» по тілу, інформація сприймається найефективніше. Ну, і де б бійці групи реагування побачили б Стрижова Дмитра, генерального директора «Шериф»? А так у них є можливість запитати мене про що завгодно, адже я як всі – йду з ними пліч-о-пліч. Пряма аналогія з гонкою Ironman. Я беру участь в челенджі серед CEO великих компаній, і на чемпіонаті світу на острові Кона в моїй категорії був принц Бахрейну. Де я, а де принц Бахрейну?! Але ми спілкувалися, тому що разом подолали гонку, нам було однаково важко, однаково спекотно. І такий загальний шлях – він об’єднує. Тому я сію частинку своєї душі, коли йду в похід з командою, а вони стають причетними до загального результату.

«Найстрашніше – коли люди живуть за звичкою. Але тільки мета наповнює життя змістом»

А давайте тепер про ваші сімейні стратсессіі.  Що це, як з’явилися, навіщо проводите?

Вперше я замислився про них після народження старшої дочки, Софії. У той час я був поглинений бізнесом, ставив собі великі цілі, вважав, що зобов’язаний забезпечити сім’ю… Класика, через яку так багато сімей розпадається – тому що перестають бути командою. Якщо чоловік – успішний бізнесмен, часто він вважає, що всі повинні на нього молитися і за замовчуванням йому допомагати, не розуміючи, що сім’я – це така ж сама команда. І там так само треба працювати над командним духом, над спільними цілями, вибудовувати сімейну корпоративну культуру. У 2008 році я відчув, що такий розкол мало не торкнувся і нас з дружиною. Стало зрозуміло, що необхідно розмовляти. Так вперше ми з Мариною провели нашу сімейну стратегічну сесію: залишили Софію з бабусею і на цілий день виїхали за місто. Почали з простих питань про те, що кожного з нас влаштовує і не влаштовує в партнері, продовжили поглядами на сім’ю через 5-10-15 років, завершили зобов’язаннями, який кожен з нас бере на себе. Перша стратсессія була складною – важливо було не розірвати ту нитку, що була між нами натягнута. Але ми впоралися. І в цьому році на 19-річчя нашого союзу залишили молодших дітей з Софією і бабусею і поїхали з Мариною на два дні.

У чому фішка цієї затії? Після сесії кожен з нас отримує право конструктивно мовчати. Тому що кожен член сім’ї знає, чому він або партнер робить саме те, що робить. Адже ми про все домовилися! Наш з Мариною спільний план звірений великими мазками до кінця життя, а на найближчі пару років – і зовсім детально: ми чітко знаємо, чого хочемо. Виходячи з сесій я фактично планую свій календарний рік: відштовхуюсь від активностей в родині, потім в пріоритеті – бізнес-заходи, після – спорт. За рахунок цього вдається приділяти час всім сферам життя.

Стратсессіі з Софією у нас почалися років 3-4 назад, на наступний після дня народження день. Під час першої я просто ставив їй питання і фіксував її відповіді, оформляючи їх в тези. Через рік виявилося, що 70-80% цілей досягнуто. Трохи пізніше це стало дуже зручним інструментом: домогтися певних оцінок в школі, досягти комфортних відносин з близькими – не сперечатися з мамою (мама болісно це сприймає), слухати тата (може, в чомусь це і елемент маніпуляції), нічого від батьків не  приховувати – будь-які проблеми і сумніви обговорювати для пошуку правильних рішень. Я в дитинстві наробив багато помилок, тому ніколи болісно ні на що не реагую, розумію, що все можна виправити. Зі складними питаннями Софія може спокійно підійти до мене: не буде критики, але буде пошук рішення.

Найстрашніше – коли люди живуть за звичкою. Але тільки мета наповнює життя змістом.  І ось цей підхід «постійно пробувати» – для чого він? Щоб зрозуміти, що людину драйвить, що для нього є цінним, що «її». Шляхом проб ми це знаходимо, а шляхом визначення мети дозволяємо цьому «головному» в людині розкритися. Це ж найскладніше питання: а для чого ти живеш? На нього починаєш шукати відповіді усвідомлено після 40, але якщо розуміти, що до нього треба плавно підводити років з 10, у дитини, у людини є шанс прожити щасливе і радісне життя.

«Шерифу» зі змістом дуже пощастило: ми робимо світ безпечнішим і без тривог»

Згоден, що це супер-важливо. Як Ви мотивуєте себе і своїх рідних зрозуміло. А що з колегами? З чого починався цей процес і що в підсумку ви маєте зараз?

Дуже люблю Адізеса і всім, хто збирається займатися бізнесом, щиро рекомендую його книгу «Життєвий цикл корпорацій». Особисто я побоювався, що «Шериф» потрапить в пастку засновника, тому докладав максимум зусиль, щоб розвивався не тільки я, але і люди навколо мене. Робота з командою – це певна внутрішня біль, адже одного разу з рядом людей доводиться прощатися. Не тому, що вони погані, зрадили, вкрали, а тому, що вони перестають відповідати своїм посадам.  Нещодавно перебирав слайди презентації, в ній фото майже за всі 18 років існування компанії, на фото – люди, багато з яких вже не працюють в команді… Тому, щоб мінімізувати кількість втрат, дуже багато я інвестую в навчання персоналу. У минулому році всі лінійні керівники проходили тренінг Getting Things Done, вивчали природне планування, фінансову грамотність тощо. Подібні речі робляться для того, щоб не втрачати людей кожні 4 роки.

А що стосується мотивації: коли задоволені базові потреби і співробітник вже не думає, де взяти грошей, аби прогодувати сім’ю, починається вплив його оточення і ті цілі, які всіх об’єднують в команду. Якщо людина розуміє, що її дії сповнені змістом, вона із задоволенням виконує свою роботу. Скажімо, наші айтішники та бухгалтера – це не найбільш високооплачувані на ринку посади (хоча в охоронній сфері – найбільш високооплачувані). Але ці всі люди у нас працюють і по п’ять, і по вісім років, тому що вони, як і вся команда, переймаються змістом. А «Шерифу» зі змістом дуже пощастило: ми робимо світ безпечнішим і без тривог. Начебто прості фрази, але ми знаємо, що кожен день нам на пульт надходить 300 тривог. Ми знаємо, що робимо більше 200 виїздів. Знаємо, що в 40 випадках ми реально потрібні – і, якби не приїхали, все б закінчилося бійкою, пограбуванням, трагедією. Ми знаємо, що кожен день робимо від 1 до 3 затримань і здаємо затриманих поліції. Це можуть бути злодії, хулігани, божевільні, хто завгодно. Але ми знаємо, що якщо б нас там не було, сталася б біда. Хтось не повернувся б додому. Позбувся б майна або здоров’я, навіть життя. Ми всі чітко розуміємо, що наш внесок в життя інших людей – він дійсно є. Ми робимо наше середовище дійсно безпечним. І це все спрощує. Це – відповідь на питання, чому ми всі повинні викладатися на роботі по-максимуму. І наша робота наповнюється реальним змістом.

Це дійсно вау.  Тому що, якщо ти не розумієш, що робиш, якщо немає бачення, заради чого, – всі гроші, час, енергія, інвестовані в бізнес, просто-напросто витрачаються даремно …

Повернемося до Софії, яка закінчує другий рік навчання у нас в MBA Kids International.  Чому ви з дружиною вирішили віддати дочку в бізнес-школу? Чи спостерігаєте якусь еволюцію в її кругозорі, поглядах на життя?

Дочка наших знайомих, Наталії та Олександра Муравщиків, вчилася у вас і брала в мене інтерв’ю. Саша тоді «продав» мені ідею дитячої бізнес-школи: «Ну де б ще твоїй дитині дозволили відчути втрату грошей?» (мова йде про щорічний ярмарок бізнес-ідей – прим. авт.) А з властивою більшості українців ментальністю я знайомий не з чуток – тільки недавно змирився з поразками сам, сприймаю їх як нові знання і можливості. І я розумів, що чим раніше мої діти отримають перший досвід, який наочно продемонструє, що не все і не завжди виходить так, як ти хочеш, досвід, коли ніхто тебе не буде лаяти, а навпаки – пояснить, допоможе, підбадьорить – це мега  -круто. І не важливо, чи виросте дитина бізнесменом чи ні. Тому що елементарна фінансова грамотність – це основа щасливого життя.

«Є гарне висловлювання: тільки особистість може впливати на формування особистості, тільки характер може утворити характер. »

Софія – дуже зібрана дівчина, сфокусована, «чітка» – слів на вітер не кидає.  Відчувається її внутрішня відповідальність з великої літери В. Безумовно, всі діти – різні. Але чи була Софія такою завжди?

Почну здалеку. В цьому році я став мікроблогером, веду youtube-канал «Залізний шериф». Знімали якось Білоцерківську колонію суворого режиму, де сидять рецидивісти. Їхав з однією думкою: розкрити природу злочинів. Моя задача була продемонструвати мирним жителям, як вони можуть стати жертвою, і що робити, аби цього не трапилося. І в процесі спілкування з засудженими я ставив всім майже одне й те ж саме питання: «Якби у тебе була машина часу і можливість повернутися назад, що б ти змінив?» Майже всі без винятку (крім одного цигана і одного вихованця інтернату) відповіли: «Повернувся б в минуле, зловив би себе за руку і сказав: не зв’язуйся з поганою компанією; вчись; слухай батьків. Один з цих хлопців був до 7 класу відмінником, але батьки поїхали на заробітки, а він зі старшими товаришами розібрав рейки недіючої залізниці. Потім була друга ходка, третя… Інший хлопець, батькам якого було не до нього – сім’ю б прогодувати, – займався розбоєм. Здоровий чолов’яга, 120 кг, «заробляв» тим, що їхав в незнайомий район і рандомно вибирав жертв… Я запитав його: «Чому так трапляється?» Тому що з 14 до 19 років ці діти були надані самі собі. А що відбувається в цьому віці? Він найпроблемніший: немає ще сформованих життєвих цінностей, чіткого розуміння добра і зла, відсутні «гальма».  Підлітки можуть побити вагітну жінку. Збити з ніг старого і пострибати у нього на голові. Як особистості вони ще не сформовані, не розуміють, для чого живуть, у чому хочуть реалізуватися. Вони шукають авторитети за принципом грубої фізичної сили. І якщо в цей момент поруч немає правильних орієнтирів (батьків, тренера, ментора) – біда… Є гарне висловлювання: тільки особистість може впливати на формування особистості, тільки характер може утворити характер. З висоти прожитих років я стверджую, що Олександр Македонський не був би Олександром Македонським, якби його наставником не був Аристотель. А Аристотель не був би, можливо, Аристотелем, якби у нього не було Піфагора. А у Піфагора був Платон… І наше завдання як батьків: якщо ми не завжди можемо виконати роль наставника (адже ми сприймаємо своїх дітей або занадто критично, або надмірно люблячи), наше завдання – цих наставників знайти. 

Я не зовсім згоден з твердженням, що у хороших батьків – хороші діти. Та ні.  У хороших батьків бувають діти-наркомани, вбивці, повні сволочі. Чому це відбувається? Тому що батьки в гонитві або за грошовими знаками, або за політичними посадами, або за своєю роботою віддають себе там на 100% і вважають, що якщо вони додому гроші передали, там повинен за замовчуванням бути порядок. Так не буде.  І якщо в цей час дитиною не займаєтеся ні ви, ні якась інша ідеологічно правильна особистість, його вихованням займеться вулиця в найгірших її проявах.

Мені щастило: на різних етапах життєвого шляху мені зустрічалися люди, які виконували роль наставників. Наприклад, мій перший тренер з легкої атлетики, якому зараз 83 роки, ми з ним іноді зустрічаємося, я і дітей своїх з ним познайомив. Він до цих пір тренує. І ось такі стовпи, на які ти спираєшся, вони роблять тебе іншим. І завдання батьків ці стовпи знайти.

«У житті – як в армії: якщо вояка не зайнятий, чекай біди. У мене аналогічна позиція і щодо дітей: дитина повинна бути постійно зайнята»

Повернемося до Софії. Вона вчиться в ліцеї «Інтелект», де знання даються неймовірно важко, адже школа перша у всеукраїнському рейтингу. Також Софія захоплюється дзюдо. Вона перепробувала багато різних видів спорту, але в кінцевому підсумку сфокусувалася і сказала: хочу бути як Дар’я Білодід, чемпіонка світу з дзюдо.  І Софія йде до своєї мети. Мені не важливо, прийде вона до неї чи ні, стане чемпіонкою світу чи ні – важливо, що мета ця є, що дочка працює, щоб її досягти. Спорт не тільки дисциплінує, він дає можливість подолати себе. Ну і третя точка докладання зусиль у Софії на сьогоднішній день – це дитяча бізнес-школа. З одного боку, вона отримує там знання, які я отримав, мабуть, років в 25-30: що таке бізнес, маркетинг, бренд, франшиза, як готують презентацію, як публічно виступають, як дебатують. З іншого, серед викладачів школи є особистості, які на неї впливають і яких вона в деяких випадках слухає більше, ніж мене. І я навіть не сперечаюся! Я чую, що вона транслює, і просто даю свої коментарі. Не кажу як правильно, ні в якому разі не конфліктую з викладачем.

У житті – як в армії: якщо вояка не зайнятий, чекай біди. У мене аналогічна позиція і щодо дітей: дитина повинна бути постійно зайнята. Час – це найцінніший ресурс, а діти не відають цінність часу. Наше завдання як батьків – не дати їм цей час розтринькати. І коли мені хтось із знайомих каже, мовляв, «ви знущаєтеся над дітьми!  Їм голову ніколи підняти!» – зовсім ні. Я на роботі не втомлююся, бо роблю те, що мені в кайф. І нашим з Мариною завданням було знайти для кожної дитини те, чим вона хоче займатися: Софія зупинилася на дзюдо, Ніколь – на художній гімнастиці, Нікіта – на плаванні.

Всі наші діти повинні розвивати фізичну силу і розум за допомогою зовнішніх інструментів. А чесність і вміння тримати слово ми їм прищепимо. Дитина повинна бути щасливою і проживати осмислене життя.  Розуміти, для чого і що вона робить.

Ви стверджуєте, що ваше завдання як батька – виростити чесних і відповідальних дітей. Який рецепт?

Відповідати за слова! Якщо дитина пообіцяла, але не зробила – ми не зрушимо з місця до тих пір, поки вона не зробить обіцяне. Це принципово. Краще нічого не говорити, ніж пообіцяти і не зробити. Я особисто не даю порожніх обіцянок і роблю все, що пообіцяв дітям. 

По-друге, повинен бути режим зворотного зв’язку з дитиною.  На життєвому прикладі Софія відчула силу переговорів. Сталося так, що вона отримала по біології низьку оцінку – мовляв, вчителька щось не зовсім зрозуміла, неправильно інтерпретувала тощо. Наполягати «йди вчися» в таких ситуаціях марно – це ще більше накопичить агресію і несприйняття предмета або напрямку.  І я нагадав Софії один з корпоративних стандартів «Шерифа»: якщо у мене все добре склалося в житті, я дивлюся у вікно, а якщо щось не вийшло, дивлюся в дзеркало. Питаю: «Що це значить?» Відповідає: «Якщо все вийшло, шукаю причини зовні, а якщо не вийшло – в собі». А я кажу: «Ну давай розберемося з біологією. Більшість проблем виникає через те, що люди не проговорили, не домовилися. Через це війни починаються, сім’ї розпадаються і погані оцінки з’являються. Ти ж бізнес-школу для чого відвідуєш? У тебе там мистецтво публічних виступів, самопрезентації, переговорів. Твоя задача – пояснити вчителю, що у тебе є мета, але ти її не можеш досягти, і попросити поради – що необхідно зробити, щоб все-таки домогтися свого. Отримай зворотний зв’язок – і тобі підкажуть рішення».

І ось результат такого мого підходу до виховання: в поточному навчальному році серед предметів у Софії з’явилися алгебра і геометрія. Остання взагалі дочці не зайшла, але ми в оцінки і в процес навчання не вникаємо – Софія повинна за допомогою звернутися сама. Через кілька днів після низьких оцінок з геометрії дружині дзвонить хлопець. Так мовляв і так, я – репетитор, ваша дочка знайшла мої контакти, пройшла онлайн-заняття і попросила зв’язатися з вами для врегулювання фінансових питань… Ось це я вважаю своєю перемогою як батька!

«Ні в якому разі не можна ставати рабом речей, тому у нас з дружиною не стоїть мета забезпечити дітей найновішим і найкращим – дотримуємося принципу розумної достатності і функціональності»

А що буде вашої персональної перемогою в кінці вашого життєвого шляху?

Я натхненний Шимоном Пересом і його працею «Дрібних мрій не буває».  Людина до 86 років вела активний спосіб життя. Він створював, він впливав.  Фактично завдання будь-якої людини – принести якесь благо, користь для навколишнього. Або як мінімум не робити зла. І займатися тим, чим вона прагне займатися. У моєму випадку заняття бізнесом дозволяє мені робити те, що я хочу.  У мене вже давно бізнес – не про гроші. Я знаю, скільки мені необхідно фінансів, щоб прожити до 100 років, і цю сумму вже заробив. Тим більше я веду досить скромний спосіб життя, можливо, суворовське училище вплинуло. Мені розкіш взагалі не потрібна. Наприклад, моделями смартфонів ніхто не заморочується. У старшої дочки взагалі довгий час був кнопковий. Моя позиція – телефон це інструмент для зв’язку, а не засіб для понтів. У гарну обгортку і лайно можна загорнути, а людину роблять крутими зовсім інші сенси. Ні в якому разі не можна ставати рабом речей, тому у нас з дружиною не стоїть мета забезпечити дітей найновішим і найкращим – дотримуємося принципу розумної достатності і функціональності.

Те, що ми зараз робимо в «Шериф» – це більше про мрію. У нашому бізнесі взагалі немає жодної компанії, яка котирується на біржах, в яку прийшли інвестори, а я хочу створити серйозного національного оператора, який вийде за межі України.  Зроблю – це буде мега-круто. Так, стоїть мета і щодо фінансових показників – щоб за 3-5 років компанія коштувала не менше $50 млн – будь-який бізнес повинен оцінюватися. Але ключове у всій цій історії – це не означає, що мені потрібні ці $50 млн. Я забезпечена людина і міг би взагалі не працювати. Але я займаюся улюбленою справою – і для мене це певний челлендж: буде «Шериф» таким чи ні. Якщо брати інший напрямок, спорт, у мене є мета в 80 років пробігти гонку Ironman. Для цього я повинен правильно побудувати свій тренувальний процес, щоб до 80 років не «злитися» і бути в формі. Такі мрії дозволяють вибудовувати довгий шлях.

Ну а що стосується родини – я не знаю, ким стануть мої діти. Моє завдання – дати їм освіту, прищепити систему цінностей і вручити спінінг. Мене часто запитують, а хто з них керуватиме «Шерифом»? Та я взагалі не знаю, чи потрібен їм «Шериф»!  Але якщо раптом комусь із них буде в кайф така робота – впевнений, ми домовимося (сміється).

Чесно кажучи, ще не замислювався, чи залишу їм спадок. Ключове, що я зобов’язаний їм дати, – це виховання і освіту. Поділиться своїм життєвим досвідом. А далі кожен з них – сам за себе. Напевно, теоретично, спадщина буде, але в якому обсязі – поняття не маю. Буває, що гроші роблять людину нещасною, адже грошима необхідно вміти розпоряджатися. Вирішуватиму, коли діти досягнуть повноліття.

«Виховання дітей має два боки: з одного, необхідно любити їх, пестити і плекати, з іншого – зіштовхувати з труднощами, щоб дитина була готова до випробувань у дорослому житті»

Згоден: фрази на кшталт «у мене росте спадкоємець імперії» – це так ретроградно… Ми також намагаємося допомогти дітям обрати свій шлях і бути щасливими, ким би вони не стали…

Софію я залучаю в «Шериф», вона працювала оператором пульта – і це цікаво.  У мене особисто був хороший життєвий кейс. У проміжку між військовим училищем і КПІ мені треба було заробляти на життя. Дядько допоміг влаштуватися в організацію, яка робила в Сумах тротуарну плитку. Я прийшов на виробництво, а там половина співробітників – п’яниці. Але в підсумку ми організували робочий процес так, що не було ні хвилини простою, лише годину на обідню перерву. Я не був керівником бригади, але мені господар компанії окремо доплачував, тому що таких обсягіва, як при мені, не було ніколи. Адже всі працювали! Це була хороша школа життя: всі руки в мозолях, в кінці дня шматки бетону буквально випадали з носа. І тоді я зрозумів: якщо ти працюєш своїм фізичним ресурсом, ти кінцевий, обмежений. На другий місяць прийшло розуміння, що ми більше, ніж умовно 200 кв.м цієї плитки виробити не здатні. Треба робити або швидше, або просто в тому технологічному процесі неможливо зробити більше. А це, в свою чергу, означає, що більше певної суми ти не заробиш ніколи, і ця сума не дозволяє тобі прожити щасливе життя, забезпечити сім’ю, купити житло. Тоді я зрозумів, що займатимуся бізнесом, таким, який можна масштабувати.  

Вважаю за потрібне дітей в таке плавання запускати. Головне – не загратися, щоб ваш експеримент не став покликанням вашої дитини, але такі «проби пера» однозначно потрібні. Виховання дітей має два боки: з одного, необхідно любити їх, пестити і плекати, з іншого – зіштовхувати з труднощами, щоб дитина була готова до випробувань у дорослому житті, навіть в чомусь ці труднощі моделювати. Такий собі баланс любові і стресу.

Дайте три універсальних поради: як підприємця, як голови родини, як батька.

Порада номер 1: людина не може бути щасливою тільки в одному місці і ставити на чільне місце лише бізнес, лише сім’ю або лише свої захоплення. Вважаю, що мега-круті ті люди, які встигають всюди.

По-друге, дуже важливо мріяти, поки не розібрався, що для тебе важливо… Дати можливість мріяти дітям, і для цього їм слід задавати питання: чому, як, що?  Змушувати їх розмовляти, щоб вони самі до цієї мрії прийшли, самі сформулювали, що для них цінно, і починали реалізовувати задумане.

Ну і третє, найважливіше – формування команди. Якщо ваша сім’я – це команда, вона проживе довге щасливе життя і будь-які складнощі ви разом подолаєте. Якщо ні – розбіжитеся на всі чотири боки, так само, як партнери по бізнесу, коли вони перестають розділяти єдині цінності. Дітям треба допомогти сформувати цю команду. І ви, батьки, саме той, хто може занурити дитину в середовище, де або сильна команда, або сильний наставник. Тоді дитина виросте щасливою, успішною і знаменитою людиною.

«Щира самовідданість в будь-якій справі має стати твоїм «почерком», за це тебе поважатимуть!»

Які поради Ви дасте своїм дітям на їх повноліття?

Будь-яку справа, за яку взявся, доводь до проміжного кінця. Ніколи не кидай на півдорозі, не змінюй і не відмовляйся від запланованого.

Завжди фінішуй на змаганнях, не полишай дистанцію. Не варто прищеплювати собі звичку, що можна здатися, – роби в напрямку своєї мети маленькі кроки, але щодня.

На будь-якій роботі виконуй доручення щиро і з бажанням домогтися максимально можливого результату. Ніколи не думай, як схалтурити. І не сподівайся, що «в майбутньому ти відкриєш свій бізнес і зробиш все класно, а зараз просто«пересидиш», зробиш роботу посередньо, імітуючи якісне виконання». Щира самовідданість в будь-якій справі має стати твоїм «почерком», за це тебе будуть поважати! Це твоя інвестиція в персональний бренд!

Чи будете якось впливати на вибір професій своїх дітей?

Вибір однозначно буде за дитиною, адже не мені життя за неї проживати. Тому моє завдання – продемонструвати всі можливі варіанти, дати спробувати.

Чи хотіли б Ви, щоб хтось із дітей потрапив у список FORBES?

Якщо це зробить її щасливою – однозначно так. Але не всім необхідно потрапляти в список FORBES, адже щастя в житті точно не від цього залежить. Мене більше турбує, щоб вони були розумними, чесними, відповідали за свої слова, і нехай у них виходить те, що приносить їм задоволення. Ключове – щоб шлях до їх мрії не перекреслив всі інші сфери життя.

Я суджу по собі: якщо я досягну чогось дійсно гідне, умовний FORBES з’явиться сам собою. У 2017 році у мене стояло завдання – потрапити в 1% кращих триатлетів-любителів світу в гонці Ironman, але скільки б я ні «рубався», на жаль, не потрапив. За рік я поставив собі за мету потрапити на чемпіонат світу. У підсумку – виступив і само собою потрапив в той славнозвісний 1%. І це сталося само собою – адже я планомірно йшов до поставленої мети. Так і в бізнесі: якщо робити реально класні речі, з повною самовіддачею і ще й отримувати від цього задоволення, FORBES прийде.