+38 (096) 403 47 29

Top

Світлана Заліщук: «Сміливість — шлях до себе»

Учениця Річної програми MBA Kids Advanced Юлія Любасюк (13 років) поставила собі за мету відкрити Світлану Заліщук як жінку-політика, а також як соціально-активну особистість. І нам здається, що цей задум здійснився! Читайте статтю, що була опублікована в черговому випуску журналу «Секрети успіху відомих українців» в 2021 році, і робіть власні висновки.

Юлія: Мені б хотілося відкрити читачеві ваш шлях жінки-політика, а також Вас – як соціально-активну особистість. Тому перейдемо до першого питання: які дитячі мрії, захоплення, хобі тощо вплинули на ваше становлення як особистості?

Світлана: Я думаю, насамперед виховання. Від батьків, перш за все, дуже залежать цінності, які вкладають в дитину. Мій тато дуже підштовхував нас. В нього навіть була така фраза: «Кожен день треба напружувати дві речі: м’язи і мозок». Він нас мотивував займатися спортом, але головне, до чого він нас спонукав, це навчання. Тато запевняв нас, що навчання і освіта здатні зсунути людину з одного стану в інший, відкрити для неї нові можливості, інші двері. Тобто це був вхід в іншу реальність. Хоча тоді було важко це уявити, бо я, як дитина, яка тільки садила і копала картоплю, не знала, що «десь там у Києві” чи в інших містах і країнах є люди, які живуть дуже розвиненим життям з багатьма можливостями. Тому я думаю це і було головним: дуже сильна мотивація до навчання. Особливо в цьому контексті я з братом розуміли, що якщо не ти, то ніхто, власне від тебе все залежить. Далі звичайно школа була хороша, незважаючи на те, що ми навчалися в невеличкому місті. Але викладачі були дуже талановиті. І зрештою книжки впливали, література. Хоча я не одразу почала читати, це зараз зрозуміла, що книжка – як «guilty pleasure», читати хочеться завжди. Але коли почала читати, то зрозуміла, що з книжками приходить розширення свідомості. Як-то кажуть: «Ти є тим, скільки ти прочитав, і що ти прочитав».

 

Юлія: Як і чому Ви обрали журналістику? Чи важлива освіта для політика? Якщо так – яка саме?

Світлана: Почну з другого питання. Думаю, що спеціальна освіта не важлива. Політик – це людина, яка представляє інтереси суспільства в законодавчому органі, яка формує правила гри в країні. І в принципі будь-яка освіта і досвід (в різних сферах) є частиною економіки країни, певним елементом функціонування суспільства. Тому в політиці потрібні люди з дуже різним бекграундом – тоді вона буде повноцінною, адже в ній будуть представлені всі сфери.

Якщо відповідати на перше питання, то в мене були певні таланти епістолярного жанру – мені подобалося писати. Взагалі, я завжди згадую Сковороду і його «Сродну працю». Це дуже важливо, коли людина має щастя від того, що вона робить. Знаєш приказку: «Можна в житті ніколи не працювати, якщо твоя робота є тим, що ти по-справжньому любиш»? Тоді ти не працюєш – ти живеш. Тому я і обрала журналістику, бо це була, як Сковорода сказав, моя «сродна праця», вона мені була близькою до серця.

 

Юлія: Чи допомагала Вам журналістика в політичній кар’єрі?

Світлана: Дуже допомагала. Я вважаю, що для політика найкраща школа – це журналістика або громадянське суспільство, особливо в Україні. В час «помаранчевої революції» в 2004 році я працювала журналістом на єдиному тоді опозиційному каналі який не піддався цензурі. Потім був «Євромайдан» і громадянське суспільство, коли журналісти перебували в авангарді змін. Тобто люди, які тримали перо, казали правду, намагалися розслідувати корупцію, критично ставитися до стану справ. Вони казали і робили речі, які суспільство очікувало від політиків, тому журналісти в якийсь момент замінили собою опозицію в політиці, вони стали найпрогресивнішою групою людей – носіям тих цінностей і ідей, яких суспільство чекало. Насправді в українській політиці так багато журналістів і так багато антикорупційних активістів, які (з моєї точки зору) в якійсь мірі формують денний порядок змін в країні.

 

Юлія: Що відбулося такого значущого, що спонукало Вас обрати шлях політика?

Світлана: Я добре це пом’ятаю, це сталося в 2004 році. Я була студенткою і навчалася, а також паралельно працювала – мала повноцінну роботу, заробляла гроші, утримувала себе на 4 курсі. І звичайно я була молодою людиною, мені хотілося пізнавати світ, подорожувати, мати друзів. Але тоді сталася ця «помаранчева революція», були вибори і сталося отруєння одного з кандидатів в президенти. Люди повстали, вийшли на вулиці, я теж пішла. Я пішла з мікрофоном, бо я була журналістом, працювала на телеканалі. До цього в мене було ставлення до журналістики майже як до гри, відчуття цієї потреби було дуже відносне. А потім я її зрозуміла – під час революції, коли розповідала про події на вулиці (і певний час ми були єдиним телеканалом, якийсь показував, що відбувається насправді, бо всі інші вдавали, що ніякої революції немає). І я відчула, що я – юна дівчина, говорю щось, спираючись на що люди формують своє ставлення до того, що відбувається в країні, і від мого слова залежить те, що люди, можливо, будуть робити, як нас сприймають в світі. І мене «накрило» – я зрозуміла, що я вже не просто студентка, юна дівчина, бо від мого слова залежать життя людей, доля країни. Я зрозуміла, що я до цього причетна, і в мене відбувся злам. Що насправді ВІД МЕНЕ ЩОСЬ ЗАЛЕЖИТЬ.

Я думаю, це був переворот в моєму мозку – що від мене, від гвинтика, щось залежало. Я перестала бути гвинтиком сама для себе. І ця трансформація дуже сильно вплинула на мою ідентичність. Я, окрім інших ідентичностей на кшталт «студентка», «дівчина», «молода журналістка», стала “громадянином”, відчула, що я українка, що для мене значить країна, навіщо я для неї, а вона – мені. Тобто це усвідомлення відбулося дуже відчутно і це вплинуло на мене найбільше. Після цього натупний вибір моєї роботи був пов’язаний з громадською сферою, і я вже не могла без цього жити. Бо ти вже розумієш що ти – не ніхто, ти – хтось, і куди рухається ця країна, яким буде майбутнє, як будуть жити наступні покоління – все це залежить від тебе.

 

Юлія: Хто із відомих політиків або соціальних діячів Вас надихає?

Світлана: Якщо відверто, то з одного боку, коли ти потрапляєш в політику, то дуже розчаровуєшся. Звичайно, політика дуже “брудна”, найконкурентніша робота з усіх інших. Тому там проявляються найнегативніші сторони людини. І тому люди, якими ти найбільше захоплювався, чи вважав за авторитети, з середини цього процесу розчаровують… Є така хороша фраза: «Тим, хто люблять ковбасу, краще не бачити, як вона робиться». Тому серед українських лідерів мені важко когось обрати. Якщо говорити про міжнародних, то я б пригадала історичні постаті, які перевернули світ. Наприклад, Лінкольна, президента Сполучених Штатів Америки, який відмінив рабство в країні. Звичайно, вражає Маргарет Тетчер – перша жінка-прем’єр-міністр Великої Британії, сильна особистість, здатна дати відсіч чоловікам навкруги неї. В українській історії теж можна згадати багато лідерів, скажімо, князя Ярослава Мудрого, за часів якого Київська Русь була однією з найголовніших цивилізацій на європейському континенті, супер-силою, фактично – центром всесвіту, і все це – 1000 років тому! 

 

Юлія: Політика якої країни Вам до вподоби?

Світлана: Я скажу не про країну, бо думаю, що Україна обрала курс на європейську інтеграцію. Я хочу нагадати, що ми – частина Європи. І говорячи про те, яка політика мені до вподоби, я б сказала, що мені близькі ті цінності, за якими живе ЄС. Але треба зазначити: голову попелом я не хочу посипати, та думаю, що за останні роки Україна багато чого зробила. Прийшло нове покоління в політику, люди змінилися, школярі змінилися дуже сильно. Те, як ви мислите, як ви говорите, як ви ставите питання, вже показує мені, що ми були зовсім інші. І ви – це повернення до цього «усвідомленого громадянства». Я стала усвідомленим громадянином, коли пережила революції. А ви мені ставите питання, які вже показують, що ви усвідомлюєте себе частиною цієї країни, і як ви відповідально до цього ставитися, і як ви знаєте, що від вас багато залежить.

 

Юлія: Як це – бути політиком в Україні?

Світлана: Треба мати «thick skin», треба набити багато синців, звичайно, треба мати стержень міцний. Мені в політиці допомогло те, що я до політики займалася громадянським активізмом, і мене воно багато чому навчило, я подорожувала всією країною, розумію, як вона працює, і не «скурвилася». Ще дуже важлива в політиці команда. Щоб тебе оточували принципові люди, на яких можна покластися, бо один в політиці – не воїн взагалі. В політиці треба мати мету і намагатися її досягти, єдине, що не всі засоби виправдовують ціль. Є червоні лінії, які не можна перетинати. Резюмуючи, зазначу – політична культура в Україні занадто низька…

 

Юлія: Як це – бути жінкою-політиком або соціально активним діячем?

Світлана: Коли я прийшла в парламент, нас було всього 12% жінок, уявляєш? Тобто 88% чоловіків вирішують всі питання в житі цієї країни. Тоді принаймні. Ми дуже багато зробили, щоб це змінити, починаючи з законодавства, наприклад «виборчого кодексу», які б змушували мати так звані «гендерні квоти» в виборчому законодавстві, які б змушували партії дбати про це і частіше запрошувати жінок до співпраці. Ми так само змінювали законодавство в сфері оборони, особливо, після Майдану, коли жінки дуже активізувалися і на фронт почали їздити, і стали офіцерами, снайперами тощо. Але згідно законодавства і по внутрішньому регулюванню ці жінки часто фігурували як «посудомийки», «куховарки», хоча насправді вони були повноцінними пілотами, снайперами тощо. В нас по протоколу таких професій для жінок не існувало і тому ми змінювали це все на законодавчому і виконавчому рівнях. Тому я думаю жінкою в політиці бути складніше, ніж чоловіком. Я вже згадувала про політичну культуру – є сексизм, приниження, поблажливе ставлення, і це ніби норма. І тому треба вміти постояти за себе, тобто якщо ти «thin skin», тобі нема чого робити в політиці, тому що можна трохи зійти з глузду. Але з іншого боку, це був фантастичний виклик для мене – бути жінкою-політиком, народною депутаткою і гідно пройти цей шлях. Це не просто, але дуже цікаво.

 

Юлія: Чи плануєте Ви далі продовжувати кар’єру політика?

Світлана: Я поки що працюю в Кабміні якраз радницею віце-прем’єрки з ЄС інтеграції і намагаюся приєднати україну до НАТО. Мені це дуже подобається, тому що я відчуваю, що маю причетність до якоїсь історії, ми творимо щось, що матиме великі наслідки. Тому так, я б хотіла залишитися, я б хотіла побачити і незабаром стати частиною тої команди, яка привела Україну до такого історичного рішення.

 

Юлія: Що б Ви хотіли побажати дівчатам, які хочуть стати політиками?

Світлана: Хочу побажати сміливості. І в мене от не було секунди, щоб я мала сумнів щодо відповіді, яку тільки що дала. І ось чому. 

Я зрозуміла, перебуваючи в політиці, що жінкам дуже часто НЕ бракує: змісту, ідей, досвіду, вмінь, талановитості. Але коли ти запитуєш чоловіка: «От я хочу дати тобі таку роботу, коли ти готовий?», чоловік скаже: «Завтра». А коли я запитую жінку, вона відповідає: «Ой, знаєш, я ще не готова, напевно, роки за два…» Хоча вони рівні за здібностями. Тобто жінки, дівчата недооцінюють себе! Все починається зі школи, коли до вас в клас приходить відома людина і модератор запитує: «Чи є в когось ще питання?», а ти сидиш і думаєш: «Спитати чи не спитати? Страшно підняти руку,  бо хтось може подумати що питання дурне, або може в когось краще питання, а може інший хтось краще говорить, ніж я..? тощо». Все починається зі сміливості просто підійти і поставити питати. Просто не бійтеся! І моєму житті було дуже багато випадків, коли, переступивши через свій страх, сталося найкраще з того, що колись зі мною траплялося. 

Ось одна історія. Під час «Мюнхенської конференцї безпеки» в 2015 році виступав російський прем’єр Мєдвєдєв. Мовляв, в Україні – фашисти, в нас – громадянська війна і інше безглуздя. Я була запрошена в якості депутата взяти участь в цій конференції. І модератор в якийсь момент запитав: «В кого ще є питання?». І я розуміла, що оскільки я – українка, я маю його запитати. Там було дуже багато відомих людей, провідних журналістів. І я запитала. Були овації, всі підтримали мене, після того до мене підійшло з десяток прем’єр-міністрів і потиснули руку. І сказали, що моє питання було найкращим за всю конференцію, бо я не побоялася сказати те, що дуже багато депломатів і іноземних лідерів тільки думали, але не могли висловити відверто.  А я не побоялася, бо знала, що я не просто Світлана Заліщук, а за мною – моя країна, окуповані Крим і Донбас. Будьте собою, не бійтеся, свої ідеї, мрії, пориви, підтримуйте. Відтоді, до речі, я маю пожиттєве запрошення на наступні конференції 🙂 

 

Юлія: Актуальне питання на сьогодні. Як Ви гадаєте, чи вплинула пандемія на політику світу загалом? Як?

Світлана: Вплинула безумовно. Світ не був готовий до такого струсу. Це криза, починаючи від економіки, закінчуючи величезним навантаженням на медичну систему, освіту. Діти перестали ходити до шкіл – першачки не розуміють, що таке школа, студенти навчаються онлайн, не знаючи своїх однолітків – все це вплинуло на суспільство, на багато сімей, що розпалися, збільшився відсоток домашнього насильства, в Україні зокрема. Вплинуло на психологічний стан населення в світі, не тільки в Україні. Позитив в тому, що людство швидко винайшло вакцину, і це круто, але є і але: сьогодні вакцина – рідкісний ресурс, всі борються за вакцини і ніхто ними не ділиться, бо чим швидше ти вакцинуєш населення, тим скоріше повернеш все до життя. Це означає лише те, что люди не дбають один про одного. Буде ще більше розколу між країнами розвиненими і країнами третього світу, і це погіршить становище останніх. З моєї точки зору, пандемія відкинула нас на кілька десятиліть назад. Але я вірю, що після кризи є підняття, дуже багато людей відкрили нові способи взаємовідносин, бізнесів тощо, величезний поштовх в ІТ-сфері. Зрештою, все буде добре, тільки треба трошки почекати.

 

Юлія: Дякую за глибоке та змістовне інтерв’ю!

Світлана: Дякую!