+38 (096) 403 47 29

Top

Ольга Панівник. Людина, яка знає секрет успіху

Учениці Річної програми MBA Kids Advanced Зоряні Меленній (12 років) вдалося організувати віртуальну зустріч з Ольгою Панівник, віце-президентом з розвитку персоналу компанії Preply. І вийшло подвійне інтерв’ю! Приємного знайомства з обома героїнями розмови, що опублікована у черговому випуску журналу «Секрети успіху відомих українців» в 2021 році.

Зоряна: Що Ви цінуєте в людях?

Ольга: Що я ціную в людях? Справжність, глибину, різнобічнічть, відношення до справи і до життя.

 

Зоряна: Коли Ви розпочали свою кар’єру?

Ольга: Кар’єру почала, напевно, коли закінчила школу і навчалась в університеті. Мені завжди навчання було мало і я завжди шукала, що ще можна робити і чим би зайнятись. І перші підробітки тоді саме і з’явилися.

 

Зоряна: А коли Ви отримали свій перший заробіток?

Ольга: Мій перший заробіток був, коли я вчила дітей англійській мові. Я вчилась на першому курсі університету. 

 

Зоряна: Куди Ви витратили свій перший заробіток?

Ольга: Я не пам’ятаю. Але дуже добре пам’ятаю свою першу стипендію в університеті, яка була підвищена, тому що я гарно навчалася, і я на неї купила чашку як ознаку, що пройшла через все життя, і щось солодке додому, щоб розділити зі своєю родиною радість.

 

Зоряна: Чи вплинуло створення родини на вашу кар’єру?

Ольга: Ні, в тому в сенсі, що не погіршило. Думаю, що додало позитиву, бо я переконана в тому, що жінки, в яких є діти, можуть бути навіть організованышими за тих, в кого дітей і родини немає. Тому що потрібно встигати більше, і це спонукає до дисципліни та до організованості.

 

Зоряна: Чи складно працювати в компанії, де ви працюєте зараз?

Ольга: Складно тому, що компанія дуже швидко розвивається, дуже багато вимог, пріоритетів, багато що потрібно зробити, але це дуже цікаво. Колись одна близька мені людина сказала, що дуже важливо, щоб було важко і радісно. Бо коли важко і нерадісно, це означає, що не туди кудись рухаєшся. А коли важко – це означає, що ти розвиваєшся, прокачуєш «м’язи» і разом з тим цікаво, радісно і надихаюче.

 

Зоряна: Яка у Вас була мрія в підлітковому віці, наприклад, в університеті?

Ольга: Так, давай згадувати. В підлітковому віці або навіть раніше мені хотілось бути спочатку вчителем, потім тренером, а в інституті мені хотілось бути бізнес-тренером і це зараз у певний спосіб проявляється. Тому що я зараз багато працюю з людьми і є можливість ділитися і вчитися від інших.

 

Зоряна: Чи збулась ця мрія?

Ольга: Не так, як мені мріялось, але збулась.

 

Зоряна: І останнє питання. Який ваш секрет успіху?

Ольга: Робити те, що ти любиш і любити те, що ти робиш. 

 

Зоряна: Правда, у мене ще було питання, яке, мабуть, не можна задавати – про те, скільки Ви заробляєте грошей…

Ольга: Погоджуюсь, що не варто, бо гроші – не мірило успіху або внеску людини. Можу сказати, що достатньо для того, аби наша родина жила і ынвестувала в розвиток.

Подумай, щоб ти хотіла, щоби я запитала ТЕБЕ?

 

Зоряна: Ви? Мммм… Складно…

Ольга: Так.

Зоряна: Як ти відносишся до навчання?

Ольга: Як ти відносишься до навчання?

Зоряна: Я відношусь до цього як до нейтральної справи. 

Ольга: Подумай, чому?

Зоряна: Напевно тому, що в школі вчителі іноді підвищують голос на учнів, а учні нічного не можуть зробити. Або тому, що оцінки іноді несправедливі або за забутий вдома зошит.

Ольга: Зорянка, можна поділюся? Я з тобою погоджуюся, що кричати на дітей – це точно неприпустимо. Іноді, напевно, таке може траплятися в школі чи родині. Я також, напевно, можу іноді підвищувати голос на своїх дітей. Це буває тоді, коли ми не знаємо як по іншому справитись до ситуації. Як я кажу, це через безвихідь. Тому що хочеться допомогти дітям і більш екологічного способу не знаходиться. І це привід подумати, що я ще не вмію, що я ще не врахувала, кому не вистачило любові та розуміння, щоб цю ситуацію вирішити по іншому.

А з точку зору оцінок і забутих зошитів – це про виховання дисципліни, якщо перенести ситуацію на доросле життя. На роботі, умовно, в мене замовляють проект, я можу його зробити, а потім його не здати і мені за нього гроші не заплатять. І нікого не буде хвилювати, чи я зробила його, чи ні. Я його не здала – до побачення. Напевно, це схожа історія зі школою, бо через «забуті зошити» виховують дисципліну. 

Зоряна: Дякую дуже за розмову!